Чтение онлайн

жонглює космос бриликом Сатурна,

і Всесвіт крутить всю цю карусель.

Ірже Пегас, виблискує Корона,

і Волопас пасе своїх Телят,

і мерехтять у сяйві Оріона

химерні сальто Діви і Плеяд.

Летить Нептун, і я з ним налітаюсь.

Не бійтесь, зорі, я не розіб’юсь.

Я теж тут причепилась і катаюсь,

страждаю, мислю, плачу і сміюсь.

Дивлюсь, як простір гне свої підкови,

туман галактик бачу за плечем.

І хтось страшний, незнаний, загадковий

в космічній пітьмі цвьохкає бичем!

І все кружляє в дивній круговерті,

саме в собі шукає опертя.

І є природа. І немає смерті.

Є тільки різні стадії буття.

"За чорно-синьою горою, на схилку радісного дня"

* * *

За чорно-синьою горою, на схилку радісного дня,

Малює хмари пурпурові якесь веселе чортеня.

Зеленим пензликом тополі – кривенькі кігтики в крові.

Пасуться коні нетипові у сутеніючій траві.

Долина з чашею туману, а далі схил і небосхил –

Усе кургани та й кургани ще не заораних могил.

Так що ж ти, схоже на шуліку, у тебе вітер в голові,

Малюєш обрій споконвіку такий червоний у крові?!

Вікам посивіли вже скроні, а все про волю не чувать.

Порозпрягали хлопці коні та й полягали спочивать.

Чи так їм спиться непогано, що жоден встати ще не зміг?

Пасуться коні під курганом, чекають вершників своїх.

"Зашарілись ясні озера"

* * *

Зашарілись ясні озера,

помарніли барвисті луки,

пересохлі кленові пера

опадають мені на руки.

І здається — клени з журбою

познімали жовті папахи,

з непокритою головою

проводжають у вирій птахів.

«Вітрила», 1958 р.

ЗАЯЧИЙ КАРНАВАЛ

— Вітре, вітре, ти не вий!

У звіряток — рік Новий.

Зорі світять на ялинці,

Дід Мороз приніс гостинці.

Прометем собі доріжки,

Потанцюємо хоч трішки.

Маски зробим з будяків,

Налякаємо вовків.

"Звичайна собі мить"

* * *

Звичайна собі мить. Звичайна хата з комином.

На росах і дощах настояний бузок.

Оця реальна мить вже завтра буде спомином,

а післязавтра - казкою казок.

А через півжиття, коли ти вже здорожений,

ця нереальна мить - як сон серед садів!

Ця тиша, це вікно, цей погляд заворожений,

і навіть той їжак, що в листі шарудів.

"Здається з нами щось уже не те"

* * *

Здається з нами щось уже не те...

І навіть люди, місто й камні,

Щось прошепоче – Те усе святе

У що ти вірив - згинуло з віками

Пройшло скрізь пальці,

Як вода, зачерпнута відкритою рукою,

А на лодоні лиш краплинки сну,

У сяйві марив, як в полоні.

І вічність та тяжка завіса,

Що ми не здатні піднести,

Роздавить вас, навіщо йти

Навіщо тратити надію,

У те усе, що нам святе,

Скажи мені і я повірю,

Та все ж із нами щось не те....

"Здається, часу і не гаю..."

* * *

Здається, часу і не гаю,

а не встигаю, не встигаю!

Щодня себе перемагаю,

від суєти застерігаю,

і знов до стрічки добігаю,

і знов себе перемагаю,

і не встигати не встигаю,

і ні хвилиночки ж не гаю!

ЗДИВОВАНІ КВІТИ

Сю ніч зорі чомусь колючі,

Як налякані їжачки.

Сю ніч сойка кричала в кручі,

Сю ніч ворон сказав: «Апчхи!»

Сю ніч квітка питала квітку:

— Що це робиться, поясни?

Тільки вчора було ще влітку,

А сьогодні вже — восени!

"Зелені очі орхідей"

* * *

Зелені очі орхідей.

І хтось на скрипці грає.

Вдова — це тіль серед людей,

свіча, що догоряє.

23.11.2007

«Мадонна перехресть», 2011 р.

"Земля вже у травах"

* * *

Земля вже у травах,

берези у брості.

І раптом —

стогне, мете хуртовина...

То біла зима

на зеленім помості

співає пісню свою лебедину.

«Мандрівки серця», 1961 р.

"Зима прийшла... Ой нене, нене"

<