Чтение онлайн

а вона бігла, а сорочка ще більше горіла,

а вони її повалили, княжі месники,

та й заходились гасити...

І оті бджоли, що розтопилась вощина,

і їх заливало гарячим медом.

І ота вагітна молодиця, що впала,

і поперек їй перебило кроквою.

І коні, коні,

що сахнулися тяжко у стайнях!

І той голуб, що приніс своїй голубці

у лапах полум’я...

III

А було це увечері, як земля древлянська вже спала.

Пахло смаленим пір’ям, од вогню одбивалися крильми.

А воно ж горобець — кричати з болю не вміє,

то й летить у гніздо, щоб йому горобчиха на лапи подула.

А древляни хропуть, обнявши своїх древлянок.

Сплять лошата і мальви, корови, і бджоли, і оси.

Коли пес як завиє! То один у спідніх — на ґанок.

А вже земля деревлянська рве на собі вогненні коси!

А вже язик пурпуровий у миснику лиже тарілку.

А вже оранжеве небо у чорно-ятряних віхтях.

Вогонь зміївся між пнями, обертавсь на вогненну білку,

дерся вгору по стовбуру на іскристих кігтях.

Сичала сита соснина. Падали печені яблука з яблунь.

Люди товклися лобами і що до чого не відали.

Кипіла вода в криниці. Шкварчали свині в повітках.

І чаділи у небо обвуглені ідоли.

Хто гасив, хто гасав. Кіявчали галки і круки.

По землі хтось качався, студив своє тіло травою.

Палахтіло волосся, пухирями бралися руки,

наче вжалені кропивою.

Хто виводив коня, хто тягав з річки мул у відрах,

хто хапався за меч, хто орудував ломом здоровим,

хто безтямно кричав, хто шукав свого скарбу попідрах.

А один сподаряка обкопував хату ровом.

Де відро? Де лопата?—

отака тарапата.

За макітри, кочерги!—

і на той світ без черги.

Той наткнувся на того, а інша упала,

той вогонь перескочив, як на Йвана Купала.

А той обкопує хлів, де треба іншому бігти з водою.

Той кричить: не там! А той кричить: не тудою!

Ох же ж і насміялися вої княгині Ольги!

Нащо тих древлян і вбивати? — самі себе перетопчуть.

Знай лови на льоту смажених гусей з древлянського полум’я.

Але ще ж яку помсту надумала мудра Ольга!

Привели їй дочку деревлянського князя Мала.

Десь зняли те дівчатко на вже обгорілій драбині,

і вона ту князівну взяла собі у рабині.

І забрала у Київ оту нещасну Малушу,

щоб і рід той пощез, щоб і спогад про нього вимер.

Але син її, княжич, полюбив ту рабиню — як душу.

Народився в них хлопчик.

І це був князь Володимир.

*

А чого я це все згадала? Не Батия чомусь, не Баторія.

Шелестіли дуби, і смарагдова тиша була.

У древлянському лісі на пні сиділа Історія.

А я шукала опеньки, на неї там набрела.

ДУМА ПРО ТРИ КАМЕНІ

Гей, виїжджає козак молоденький

у чисте поле,

в першу дорогу.

Очі рукою прикривши від сонця,

дивиться вслід йому ненька з порога.

Кінь вороний виграє, басує.

Гей, у коня ще й копита не збиті!

Сивий полин огортається пилом,

перепелиця ховається в житі.

Їде козак,

підганяє коня

в чистому полі

три дні навмання.

Вже й пшениці відшуміли, і жито.

Трави буяють на перелозі.

Раптом урвалась дорога бита —

камені три стоять на дорозі.

Чорний, та білий, та ще й рожевий.

Так, як звичайно у казці буває.

Скочив козак з вороного на землю,

напис на чорному пильно читає:

«Підеш ліворуч, загинеш нізащо.

Зірвешся з кручі у прірву юначе.

Хоч і загинеш, ніхто не згадає —

нічим згадати буде, козаче».

У козака мурахи за плечима.

Камінь рожевий знайшов очима:

«Підеш праворуч — не пошкодуєш.

Рівна дорога,

спокійна дорога.

Всякі удачі на кожному кроці.

Щастя без сліз. Без борні — перемога».

Що ж, це вже краще, це друге діло.

Дивиться хлопець на камінь білий:

«Прямо поїдеш — дорога вгору.

То нелегка, нерівна дорога.

Втомленим, хворим, а може, дітям

ти віддаси свого вороного.

Сам підеш пішки у передгір’я.

Знатимеш світлу глибінь зворушень.

Люди тобі подарують довір’я,

ти ж подаруєш їм світлу душу.

Будуть вибоїни, будуть квіти.

Буде тривога, а часом і втома.

Ну, а чи дійдеш ти до вершини,

це невідомо...

Це невідомо».

Тихо у полі шемріє вітер.

Чорний чорніє похмурістю літер.

Камінь рожевий кличе, здається,

кожною літерою сміється.

В білого тільки спокійне обличчя.

Він не відштовхує і не кличе.

— Хочеш? — іди.

Не хочеш? — не йди.

Різні є люди у сивих віках.

Доля твоя у твоїх руках.

Більше не їде козак навмання —

справив на білий камінь коня.

Із книжки "Вітрила", Київ, 1958

ДУМА ПРО ШЛЯХ