Чтение онлайн

"Десь-не-десь, в якомусь царстві..."

* * *

Десь-не-десь, в якомусь царстві,

дзвони били по лицарству,

дзвони били й перестали,

бур’яном позаростали

повмирали дзвонарі,

залишились комарі.

Комарі на скрипку грають,

комарівни завмирають.

І нема на світі рівні

комаровій комарівні.

Почорніли ліхтарі —

все обсіли комарі!

Ні пройти, ані проїхать —

сіра віхола, як віхоть.

Ні вікна, ані зорі, —

комарюють комарі.

Гарні, добрі, сірі, мрійні.

Тільки дуже малярійні.

"Десь проходила ніжність між нами"

* * *

Десь проходила ніжність між нами

і спинилась. І кликала нас.

І не вміла стати словами,

бо не знала для себе назв.

Звалась дружбою. Звалась приязню.

Вміла ждати і чатувать.

Ми тримали її, мов на прив’язі,

щоб не сміла нас чаклувать.

І вона ставала незграбною,

як отой циганський ведмідь.

Лиш боялась на людях раптом

ланцюгом своїм прогриміть.

Чи були ми занадто гордими,

що й слова були крижані?

Так й лишилась вона кросвордом, —

може, ніжність, а може, й ні...

"Десь там планети в просторі безмеж"

* * *

Десь там планети в просторі безмеж

Яка сумна у безвісті ночівля!

А може ми їм світимося теж?

А може ми їм зіронька вечірня?

ДЕСЯТА ДОРОГА

Коли я буваю вдома,

виходжу на вулицю рідко:

тут навіть дерева знайомі,

і навіть камені свідки.

Знайомі щиро вітають,

знайомі про все питають.

І ловлять на слові свідки:

та хто? та яка? та звідки?

Яка я ? Хіба я знаю?

Сумна і розгублена, видно.

А звідки? З далекого краю

приїхала в місто рідне.

Воно і вітає, і мучить,

і кожний день видає

то згадку, то гілку квітучу,

то миле ім'я твоє.

Не хочу тебе стрічати.

Мені говорили друзі,

що ніби я винувата

в твоїй самоті і тузі.

«Проміння землі», 1957 р.

"Дзвенять у відрах крижані кружальця..."

* * *

Дзвенять у відрах крижані кружальця.

Село в снігах, і стежка ані руш.

Старенька груша дихає на пальці,

їй, певно, сняться повні жмені груш.

Їй сняться хмари і липневі грози,

чиясь душа, прозора при свічі.

А вікна сплять, засклив мороз їм сльози.

У вирій полетіли рогачі.

Дощу і снігу наковтався комин,

і тин упав, навіщо городить?

Живе в тій хаті сивий-сивий спомин,

улітку він під грушею сидить.

І хата, й тин, і груша серед двору,

і кияшиння чорне де-не-де,

все згадує себе в свою найкращу пору.

І стежка, по якій вже тільки сніг іде...

"Дзвони б’ють на сполох"

* * *

Дзвони б’ють на сполох.

Музики грають до танцю.

Бандури будять минуле.

Сурми в майбутнє звуть...

Хай віщі тривожні дзвони,

веселі троїсті музики,

бандури і горді сурми

у кожному серці живуть!

«Мандрівки серця», 1961 р.

"Дивлюсь на шпиль мечеті"

* * *

Дивлюсь на шпиль мечеті.

Відчуваю

спокійний рух землі навколо сонця.

Земля уміла вибрати світило.

Якби у неї мудрість перейняти,

то, певно, зроду б не кружляли люди

навколо зір, на блискітки розбитих,

ретельно розчленованих на частки...

«Вітрила», 1958 р.

ДІАЛОГ У ПАРИЗЬКОМУ САЛОНІ

Десь був Дега.

Де? Га?

Дега. Художник. Дивак. Самітник.

І те сказати: суспільство — смітник.

Між іншим, ви себе в ньому почуваєте незле.

Але…

Що — але?

Ви теж себе в ньому почуваєте незле.

Ми — про Дега.

Йому пога —

но! З таким іронічним розумом

він може зробити дивертисмент із власної муки.

— То для ближніх. Декорум.

Щоб не бути живим докором.

— Ближнім що? Постачай сенсації.

Ні, — засудять. На смерть. Без касації.

— Але ж він і так все одно що помер.

Мистецтво робить гігантські кроки,

а він не виставляє картин три роки!