Чтение онлайн

Хоч самі по собі дрібні,

та велика з них каламуть.

Що ти уникаєш згадок,

а наші місця якомога

обходиш на всякий випадок,

ідеш на десяту дорогу.

Якщо ж тепер врахувати,

що й я їх обходжу по змозі,

боюсь, що ми можем зустрітись

якраз на десятій дорозі.

«Проміння землі», 1957 р.

І

Не ставте

не ставте

не ставте крапку над і

а якщо вже поставили

швидше перевертайте його догори дном

може б воно стало знаком оклику !

Бо тоді вже ніякий вітер

не задме цю свічку із чорним полум’ям

свічку із чорним полум’ям

Я цілком уявляю цю свічку в руках у мертвої істини

"І вийшов Колумб на берег Америки вранці"

* * *

...І вийшов Колумб на берег Америки вранці.

Ступив на траву не відомої досі землі.

І вийшли з вігвамів наївні стрункі індіанці,

вітали його і крутили на пальцях брилі.

Жінки танцювали. Гримів над селищем бубон.

На шиї пришельцям вдягли запахущі вінки.

Такий був ласкавий чужинець з русявим чубом!

Браслети дзвеніли. Всю ніч танцювали жінки.

Багаття горіло. І плавали в морі медузи.

Вітри вигравали в тростині дзвінкий ритурнель.

Розтуленим ротом сміявся Бог Кукурудзи,

на чорних пательнях стрибала срібна форель.

Плоди бурштинові вантажили в довгу дорогу,

і гімни священні співали, лицем догори.

На щастя чужинцям дали амулети в дорогу,

щоб тій каравелі сприяли добрі вітри.

Під ноги чужинцям гостинно сипали квіти.

На палки з бамбука спирали мудрість борід.

А діти смагляві, ще поки що вільні діти,

довірливо й довго махали Колумбові вслід...

"І все. І ніч. Живу, як в дзоті"

* * *

І все. І ніч. Живу, як в дзоті.

Прощайте, птиці какаду.

Мій обрій сів на горизонті

та й каже: — Далі не піду.

Бо що там далі? Далі долі?

Які там радощі й дива?

Німі, зневірені і кволі,

навіщо вам мої слова?

Мій обрій там, де вас немає.

Звідкіль прийшла, туди й піду.

Як плем’я інки, плем’я майя.

Прощайте, птиці какаду.

7.02.1998

«Мадонна перехресть», 2011 р.

"І день, і ніч, і мить, і вічність..."

* * *

І день, і ніч, і мить, і вічність,

і тиша, і дев'ятий вал —

твоїх очей магічна ніжність

і губи розплавлений метал.

В ніч високосного притулку —

коли йде обертом земля —

ти до плеча мене притулиш

безсмертним рухом скрипаля.

"День поезії 1963", Київ, 1963

ІДОЛ

Язичниця,

що вірити могла

у грім, у вітер, в сонце і в дорогу, —

єдиним богом раптом нарекла

того, хто мало схожий був на Бога.

І ось, відчувши під ногами грунт,

на пам’яті,

на смутку,

на тривозі

він утвердився міцно — як Перун

на Боричевім древньому узвозі.

Приймав у жертву спокій і слова,

жадав душі, і все було замало, —

сам дерев'яний,

срібна голова,

лиш вусів золотих не вистачало.

Коли ж вогонь жертовний догорав,

зробилось ясно —

ідол, ще й звичайний.

Його давно із пам’яті пора

щпурнути прямо у ріку Почайну.

Хай відпливає, тоне у воді...

Але боюсь, що це не допоможе,

що бігтиму вздовж берега тоді:

— Видибай боже!

Видибай, боже!

«Мандрівки серця», 1961 р.

"І дощ, і сніг, і віхола, і вітер"

* * *

І дощ, і сніг, і віхола, і вітер.

Високовольтна лінія Голгоф.

На біле поле гайвороння літер

впаде як хмари, цілі хмари строф.

Нове століття вже на видноколі,

і час новітню створює красу.

А ритми мчать — як вершники у полі.

А рима віршам запліта косу.

І в епіцентрі логіки і стресу,

де все змішалось — рідне і чуже,

цінує розум вигуки прогресу,

душа скарби прадавні стереже.

"Іду в полях. Нікого і ніде..."

* * *

Іду в полях. Нікого і ніде.

Півнеба захід — золото червоне.

Я йду, і одуд стежокю іде,

моїх полів маленький чичероне.

Де бджоли носять сонячний пилок