Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
двоє в тридцять сьомому. Ще троє лишилось
для наступної війни.
Відігріває на грудях останнє пташеня свого роду.
І ось ця зустріч, через двадцять літ!
Тепер вже він трима на собі світ.
Він молодий, він красень, він Атлант.
Він держить небо над своєю батьківщиною.
Могутній стовбур шиї оповили дві гілочки
дитячих рук. Гарна жінка, прихилена
вітром любові і до його плеча.
Благословенна будь же ти, хвилино,
коли почула я дитячий крик.
І попливла, і витягла дитину,
і виріс з неї гарний чоловік!
Б’є північ.
Гіпсова маска місяця
висить на чорній стіні ночі.
Підклавши руки під голову,
до ранку дивлюся в склепіння своєї душі.
Там сходить сонце, слово і люди.
V
Згадую сповідальню в старовинному костьолі у Кракові.
Кабіни з темного дерева. Різьблені, під горіх.
Між ними таке віконце,
таємниче віконце з гратками.
Крізь гратки людина ксьондзові розповідала гріх.
Каялась, просила не карати,
шепотіла у мушлю вуха:
— Шу-шу-шу,
ша-ша-ша...
А я не хочу пошепки.
А я не хочу крізь грати!
Не маю гріхів потаємних,
відкрита моя душа.
Не потербую прощення.
Мені потрібна порада.
Дай руку мені, Людино, це буде наш форум духа.
І я тобі, як на сповіді, скажу тільки чисту правду.
Отак — із душі у душу,
а не просто у мушлю вуха.
Я ще маю ілюзії. Я не люблю зневіри.
Але ніяк не збагну астрономічного закона:
чому
час від часу
над сузір’ям Ліри
з’являється голова Дракона?
Ось і зараз, виткнулась знову.
Поворушила вухами і зникла.
Я хочу сказати серцем вистраждане слово,
поки вона не вищирила ікла.
Я скоро буду виходити на вулиці Києва
з траурною пов’язкою на рукаві —
умирає мати поезії мого народу!
Все називається Україною —
універмаг, ресторан, фабрика.
Хліб український,
телебачення теж українське.
На горілчаній етикетці
експортний гетьман з булавою.
І тільки мова чужа у власному домі.
У шовінізму кігті підсвідомі.
Сім’я вже ж вольна і нова.
Та тільки мати ледь жива.
Вона була б і вмерла вже не раз,
та все питає, і на смертнім ложі, —
а де ж те Слово, що його Тарас
коло людей поставив на сторожі?!
Не свистіть на мене, дядьку міліціонере!
Я ж не пішоход, що переходить в неположеному місці.
Я просто хочу, щоб до наступної ери
з кожного сьогоднішнього злочину
не виросло завтрашніх двісті.
Ні остраху,
ні тіні компромісу.
На кожен виклик, совісте, іди!
В історичних льохах
відстояться вина істин,
гірко вибродять кров’ю
правди пекучої меди.
VII
Плюс мінус життя.
Таблиця розмноження.
Квадратний корінь із мрій романтика.
Два пишем, три помічаєм.
Розношена
щоденна
проста
математика.
Душа підіймається до вищої.
Душа обчислює суму площ:
минуле — майбутнє — живі і знищені —
правда — поезія — атомний дощ.
Дракон — Атлант — телефон — калина —
віра — вірус — мільярди — нулі...
Життя оперує безконечно малими.
Ми всі поодинці — також малі.
Але з усмішки,
з потиску рук,
з брехні, убитої наповал,
історія — найскладніша з наук —
обчислює ЗОРЯНИЙ ІНТЕГРАЛ.
Із найдрібніших зоряних крихт!
Вища математика світу!
З СУМИ БЕЗКОНЕЧНО МАЛИХ
ВИНИКАЄ БЕЗКОНЕЧНО ВЕЛИКЕ.
За збіркою "Вибране", 1987
"Зустрілись двоє, хлопець і дівча"
* * *
Зустрілись двоє, хлопець і дівча.
Та й ходять, ходять, і нема, де сісти
І сніг іде. І песик докуча.
І по дворах гасають хокеїсти.
Якась холєра дивиться з вікна.
І лід блищить. Машини роблять трюки.
І десь іде компанія блатна.
І холодно. І він їй гріє руки.
І кожне слово на тремку вагу.
І день сумний, і все-таки веселий.
І молодість застрягла у снігу,
мов коники дитячих каруселей.
ЗУСТРІЧ
Я не встигла звернути за ріг,
і зустрілися ми... Прости...
Ти, здається, також не зміг
непомітно мене обійти.
Що ж, минуло чимало літ,
все розвіялось, наче дим...
Привітайся ж зі мною як слід,
як годиться друзям старим.
І нехай не тремтить рука,
і бентежних не треба слів,
щоб розмова, як тиха ріка,
не виходила з берегів.
Щоб на світлу її гладінь
не набігло ніяких бриж,
а якщо і відкинув тінь,
то лише прибережний комиш.
Бо коли потривожить на дні, —
на поверхню піщинки йдуть.