Чтение онлайн

Я вмився в озерi й, вiдчуваючи голод, вiдкраяв собi шматок хлiба, купленого чотири днi тому, намастив його маслом i полуничним джемом. Нiч наступала швидко, i шкода було гаяти час, щоб скип'ятити чай.

Я надув камеру запасного колеса, з багажника в машинi вийняв непромокальну торбину, в яку хотiв потiм запхнути одяг. Зашнурував намет, щоб мої сусiди думали, нiби я ще сплю. Закинув камеру на плече i тихо пiшов берегом озера в той бiк, звiдки було найближче до острiвця, де розташувалася ватага Чорного Франека. Бо той острiв саме й був метою моєї подорожi.

Темнiшало з кожною хвилиною, в озеро нiби хтось налив чорнила. Вiтру не було. Над водою лунало кахкання качурiв, що вовтузились у прибережному очеретi.

Я прискорив ходу. Знав, що цiєї ночi буде дуже темно, бо по небi сунули дощовi хмари. В густому мороцi важко було знайти маленький острiв на величезному просторi озера.

Нарештi, коли лiворуч зостався позаду Чаплинець, я побачив невелику чорну пляму. То був острiв з табором ватаги.

Не раз у приємному товариствi я купався вночi в рiчцi або в озерi. Але тепер на мене чекала самотня подорож у чорнiй, мов чорнило, водi. Тому, хоч i добре плаваю, я взяв iз собою надуту автомобiльну камеру, щоб перевезти на нiй одяг у непромокальнiй торбi, а також мати змогу трошки перепочити.

Я роздягся i, кинувши на воду камеру, тихо занурився в чорну воду.

Вода була на диво тепла. Куди теплiша за повiтря. Я плив поволi, щоб не хлюпати, та ще й тому, що пхав поперед себе камеру з одягом.

Одяг треба було забрати з собою, бо пiсля повернення, у нiчнiй темрявi я мiг не знайти його. А крiм того, важко було передбачити, скiльки я пробуду на острiвцi. Може, якийсь час сидiтиму, сховавшись у заростях i стежитиму за ватагою Чорного Франека? Коли вийду з води, може бути холодно, та й комарi... їх не бракує на мазурських озерах.

Вода в озерi була не всюди однаково тепла, часом мене огортав майже крижаний холод; мабуть, я натрапляв на якiсь пiдводнi течiї або джерела.

Така самотня нiчна подорож створювала особливий настрiй. Я, звiсно, не вiрю в змiїв i чудовиськ, що начебто живуть у великих озерах, та все ж менi здавалося, нiби я трусь об якiсь холоднi й слизькi тiла, нiби щось хапає мене за ноги й паралiзує руки.

Хоча анi повiйнув вiтрець, озеро було сповнене якимсь дивним життям. Щось у ньому плюскотiло, то з того, то з того боку. Менi навiть здавалося, що зовсiм близько хтось чи щось пливе, пирхаючи. Довго я прислухався, але пирхання стихло, зате я виразно почув тихi, одноманiтнi сплески, наче хтось потихеньку плив.

"Може, хтось iз хлопцiв Чорного Франека..." - подумалось менi...

I я став ще обережнiший. Передi мною нiби виростала з озера щiльна стiна дерев на острiвцi.

Пiд ногами я вiдчув вкрите гравiєм дно. Острiвець оточувала мiлина. Я дiйшов до комишiв i заглибився в них, намагаючись не шелестiти, хоч гадав, що ватага Чорного Франека, найiмовiрнiше, не виставляє варти. Острiвець справляв на всiх, що перепливали сюди, похмуре враження, i ватага почувала себе тут спокiйно й безпечно.

А нiч тим часом стала ще темнiша, i знову почало накрапати. Я навпомацки вибрався на твердий грунт i прослизнув у гущавину молодої вiльхи. Тодi побачив вогник. Свiтилася туристська газова лампа, напевно, вкрадена в гарцерському таборi.

На невеликiй округлiй галявинi хлопцi з ватаги Чорного Франека позрубували кущi й нижнi гiлки дерев. Вище гiлля лишили, i воно утворювало природне шатро. Не зачепили вони й кущiв навколо галявинки, а кущi тi були дуже густi, тому навiть пропливаючи бiля самого острова, далеко не кожний помiтив би свiтло.

На галявинцi стояв великий курiнь з гiлля. Основу з жердин вкривали снiпки очерету, утворюючи щось схоже на стрiху, яка чудово захищала вiд дощу. Ватага не палила вогнища, тому й дим не мiг її зрадити. I я вже не дивувався, що торiк нiхто не знайшов таємного табору.

Навколо запаленої газової лампи сидiла вся ватага - тринадцять чоловiк. Та нi, я налiчив їх аж чотирнадцять.

Так. Чотирнадцятий був прив'язаний до стовбура дерева скраю галявинки. Це з ним вiв розмову Чорний Франек.

– Не думай собi, ти, мазунчику, миршавий гарцерику, що ми так просто вiдпустимо тебе до твоїх. Спочатку ми пограємося з тобою. Сидiтимеш тут з прив'язаними до дерева ручками, а комарi зроблять iз тебе суцiльний пухир. Але ти сам винен. Навiщо приплив шпигувати? Тебе Яструб прислав? У мене з ним рахунки ще з минулого лiта, а ти з його загону, еге ж?

– Я нiчого не скажу вам, - буркнув прив'язаний хлопець.

I тодi я впiзнав його. Це був Баська з Яструбового загону.

– То й не кажи, - засмiявся Чорний Франек.
– Яструб порозсилав вас усюди, щоб знайти наш табiр. Бо вiн хоче напасти на нас. I ти, спритнику, знайшов наш табiр. Тiльки це тобi нi до чого. Два або три днi посидиш у нас у полонi, а потiм повернешся до Яструба i привiтаєш вiд нас. За три днi нас тут не буде. Ми облагодимо одну справу, зчинимо велику колотнечу - i привiт, гарцери. Шукайте вiтра в полi.

Гарцер не просив, щоб його вiдпустили, не благав зласкавитись, i цим сподобався менi.

Обiзвався хтось iз ватаги. З задерикуватого тону я здогадався, що це, мабуть, Франекiв конкурент, Роман.

– А як ми через три днi тiєї справи не облагодимо, що тодi? Харчiв немає, а ще цього шмаркача будемо годувати. Газ скоро скiнчиться, а в таборах страшно показатися, голодно й холодно, i ти сам у бабських штанях ходиш, так тебе Немо обдурив.

I справдi, тiльки тепер я помiтив, що Чорний Франек був у жiночих штанях. Певно, котрась iз дiвчат мала, крiм сукнi, ще пару штанiв, i позичила йому. Решта з тих, що в них Капiтан Немо позабирав одяг, теж були чудернацько повбиранi в штани з ковдри, в позиченi жiночi блузки й сорочки.

– Знову галасуєш, - розсердився Чорний Франек i тицьнув пiд нiс Романовi стиснутого кулака.
– А хто винен, що страшно де-небудь показатись? Чи це не твоя робота? Щодо тих трьох днiв, то все залежить вiд вас. Я вже розповiв вам, що Вацек Краватик ладен заплатити купу грошей за рибальську карту. Ми можемо витягти з нього навiть п'ять тисяч. Отже, треба ту карту знайти. Вiзьмемо грошi й гайда. До моря, панове й панi. Автобусом до Сопота, на пiрс.

– А вiн дасть тi п'ять тисяч?
– засумнiвався Роман.

– Ти не знаєш його. Це лантух з грiшми, його мати торгує наймоднiшими краватками. Ти ж сам бачив, як вiн чваниться своєю яхтою. Його називають князем спiнiнгу, бо вiн має срiбну медаль за рибу. Але такому типовi цього замало. Вiн хоче бути королем. А як вiн стане королем, коли не знає, де найкраще риба ловиться?

– Не вiрю я в тi п'ять тисяч. I не вiрю, що ми знайдемо ту сумку з картою, - затявся Роман.

Чорний Франек пiдскочив до нього з кулаками. Обоє були б побились, але решта хлопцiв їх розборонили.