Чтение онлайн

– Я знаю, а риба не ловиться, - буркнув Вацек.
– Я вже годину закидаю цю бляху, i все дарма. Ви теж закидаєте бляху?

– Iнодi. Це залежить вiд мiсця, часу й погоди.

– А що б ви ловили на нашому мiсцi?

– Окунiв.

– Тут? Окунiв?
– Бородань стукнув себе пальцем по лобi.

– Не тут. А там далi. З того боку пiвострова.

Бородань ще раз стукнув себе пальцем по лобi.

– Прокажiть сьогоднi багато заклинань. Тут водяться судаки.

– Авжеж. Тут слiд ловити судакiв, - поважно кивнув головою Вацек Краватик.
– Повiрте менi, я на цьому розумiюсь. Торiк я здобув срiбну медаль. Дехто називає мене князем спiнiнгу.

– Я знаю про це, ваша княжа свiтлiсть, - зробила реверанс дiвчина.
– А проте ловитиму окунiв.

Марта взялася за весла й попливла на той бiк пiвострова.

– Вони дурнi, - мовила вона до мене.
– Ви добре роздивiться, де кружляють чайки. По цей чи по той бiк пiвострова?

– По цей бiк.

– А чому?

– Не знаю.

– Бо тут на поверхню води вистрибує дрiбна рибка. А чому вона вистрибує?

– Звiдки менi знати?

– Вистрибує тому, що тут полюють на здобич окунi. А ми на них полюватимемо. На "отченаш".

– Що воно таке? Це ваше заклинання? Я вже знаю: ви закинете принаду, а я повинен буду латинською проказувати "отченаш"?

– "Отченаш" - це така штучка з дроту, - засмiялась Марта.
– Ось вона. У верхнє вушко протягнено волосiнь, а до нижнього прив'язаний маленький важок на мiцнiй нитцi. Мої брати так ловлять окунiв.

Ми пiдпливли до пiвострова з другого боку. Марта закинула у воду свiй "отченаш", далеченько вiд берега. А коротке вудлище встромила в прибережний пiсок.

– Окунь сам себе пiдсiкає, - пояснила вона, - тож нам не треба весь час пильнувати. У мене в бляшанцi кiлька живих пiчкурiв, їх спiймав батько сьогоднi вранцi. Спробуймо щастя.

– А чому ви ловите на "отченаш", а не на звичайне довге вудлище?

Вона показала пальцем на небо.

– Хмариться, зараз буде вiтер. Вiн би виштовхнув поплавка на берег.

I справдi. За мить я вiдчув на обличчi легкий, а потiм дужчий подмух вiтру.

"Вона чарiвниця", - подумав я.

РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ

Чи Марта iндiанець? Таємничий слiд. Табiр у глибинi лiсу.

Дивний птах кiвiк. Шахрай чи орнiтолог? Де вудка? Розпач.

Диво-окунь. Присяга. Як побито польський рекорд. Баланс

втрат.

Найпершим схопив принаду маленький окунець. Марта щось незадоволено пробурмотiла на його адресу. Я з подивом спостерiгав за її вправними рухами, коли вона скручувала котушку, знiмала рибу з гачка, а потiм начепила нову принаду. Зубами притримувала за кiнчик косу, щоб не заважала, й займалася своїми рибальськими справами. Збоку це було симпатично й кумедно.

Тiльки тепер я помiтив, що вона чимось схожа на кота.

Гнучке тiло i обережна котяча хода. Вона була у вузьких джинсах, боса. Iдучи, не дивилася пiд ноги, а проте старанно обминала все, що могло вколоти, її манера ходити нагадувала менi ходу iндiанцiв, з вiдомих описiв у пригодницьких книжках про Дикий Захiд.

Коли Марта щось робила, то, здавалося, цiлком поринала у свою працю, але водночас вона помiчала все, що дiялося поряд, за її спиною, чи на озерi.

– Бачите отого птаха? Подивiться, бо вiн зараз пiрне. Це бiло-чорна дика качка. Називається гоголь. У нього гнiздо в дуплi дерева, пiд яким ви зараз стоїте.

– Качка на деревi? Я завжди думав, що вони мостять гнiзда в очеретi або в кущах.

– Звичайно так, але це особлива порода качки. О, чуєте? Полетiла. Це самець. Коли вiн летить, то чути звук такий, нiби щось дзвенить.

Знову клюнув невеликий окунь. I знову Марта щось незадоволено пробурмотiла.

– Глибше встромлю в землю, - сказала вона.
– Принада має плавати не нижче, як п'ять-десять сантиметрiв понад дном.

Вона мiцнiше встромила вудлище в берег.

– Ходiмо по малину, - запропонувала дiвчина.
– Я не всиджу на березi. А тут, далi на пiвостровi, майже над самою водою, повно малини.

Вона знала, де є малина, де наприкiнцi лiта можна поласувати солодкою ожиною. А восени, напевно, змогла б показати, де найбiльше грибiв у навколишнiх лiсах.

Ми пiшли вздовж берега вузькою смужкою намитого водою пiску. Iнша дiвчина, йдучи берегом озера, неодмiнно б лунко ступала по водi й хлюпала. А вона йшла так, що нiчого не хлюпнуло, а на пiску не лишалося слiдiв її нiг. "Iндiанець у спiдницi", - жартiвливо подумав я про неї.

Над водою вона не свистiла, розмовляла завжди пiвголосом, а, ловлячи рибу, так сiдала на березi, щоб з озера її якнайменше було видно. Старалася вiдгородитися вiд води хоча б кущем чи високою травою.

Нiби на доказ, що моє порiвняння правильне, дiвчина раптом зупинилася.

– Подивiться отут.
– I вона показала пальцем на клаптик пiску бiля берега.

Ми були вже метрiв за п'ятдесят звiдти, де стримiло на березi Мартине вудлище.

Я поглянув на пiсок. Нiчим не примiтний; i нiчого там не лежало. Лише виднiлися якiсь мiлкi заглибини.

– Тiльки-но хтось вийшов з озера з ластами на ногах, - мовила дiвчина.

– Звiдки ви знаєте, що тiльки-но?

Вона здивовано подивилась на мене: невже я такий недогадливий?

– Слiд ще вологий. За десять хвилин вiн зовсiм просохне. Або набiжить бiльша хвиля i змиє його.

– Правда ваша, - покiрно згодився я.

– Трохи далi цей хтось вийшов на берег. Не зняв ластiв, бо тут кропива. Перейшов по нiй у ластах, кiлька стеблин зламав, а кiлька пригнув до землi.

За кропивою рiс невисокий сосново-березовий гайок. Слiд вiв туди.

– Вiн у лiсi, - мовила Марта й запитально глянула на мене.

– Може, це мiй таємничий знайомий Водолаз-Проповiдник, - сказав я, дуже хотiв би крадькома подивитися, що вiн поробляє в лiсi.

Навколо берiзок земля була вкрита сухим листям, яке шелестiло пiд ногами. Визнаю, що порiвняно з Мартою, я йшов лiсом, наче слон. А намагався ж скрадатися якомога тихiше.

Що далi ми заходили в глиб лiсу, то вiн ставав густiший. Час вiд часу нам перетинали дорогу смуги молодих сосон i ялинок. Тодi Марта ставала навколiшки й пролазила попiд гiлками, а я хоч-не-хоч мусив робити так само.

Зненацька дiвчина схопила мене за руку. Мiж гiллям виднiлась якась пляма. Ми пiдповзли ще на кiлька крокiв, i перед нашими очима постав зелений наметик пiд великою березою, яка, мов мати, височiла над молодим лiсом. Пiд нею i скрiзь, де сягало її корiння, не могло вирости жодне деревце, там була невеличка галявинка. На нiй отаборився мiй Водолаз-Проповiдник.