Чтение онлайн

— А ти дійсно хочеш опинитися деінде? В пустій, незнайомій кімнаті? Наодинці? — прогуркотів Яструб їй на вухо.

Дідько! Таким голосом!.. Святі небеса! Чому в неї піт під волоссям на потилиці виступив? Кинуло у жар!

Йому б лише демоном-спокусником працювати, їй-богу! У неї сироти нервами розбіглися! І геть не від того, що у ту ж мить уявила, наскільки… незручно та лячно то буде — опинитися в пустій кімнаті на самоті! А мала б якраз про це думати!

Та замість того майже відчула, як його оксамитовий голос розтікся її шкірою! Дідько, дідько, дідько! У Василини дещо дивне з тілом трапилося… Ніколи в неї коліна не слабли просто від того, щоб чоловік щось на вухо видихнув!

Ще й ні фіга ж чуттєвого! Можна сказати, підступно намагався залякати! А у Васі від того тембру — в животі важкий, гарячий вузол! Ще й груди здавило, в роті враз пересохло… чи то вже наслідки струсу?

Краще б поцілував!..

Йой! Про що вона?!

— А тут ти плануєш повсякчас зі мною бути? — їй би то хмикнути із сарказмом.

Нагадати самій собі, що не має настільки прагнути від нього залежати. А вийшло скоріш розгублено. Бо вона таки ніяк не могла адаптуватися до власної сліпоти. Може тому, що категорично відмовлялася те мозком усвідомлювати.

І… попри логіку, тягнулася до Владислава… якого радше варто було тепер ще більше стерегтися. А у Василини те не виходило.

Навіть зараз вона вчепилася в його плечі так, ніби сама нікуди відпускати не планувала. Йой!

– Є такий задум, княгиню, — а от Владислав ще більш медовим тоном то прогарчав, обхопивши її за пояс. — Бачу, що тобі важко поки. Та й нормально це, неможливо за два дні до такого адаптуватися, навіть тому, хто неймовірно сильний.

«Це він про неї?»

Їй не мало настільки від того гаряче всередині ставати! Не мало… А йому не варто було настільки наближатися, що Василина відчувала губи Яструба на своїй вилиці. На бога! Вона зір втратила, а не слух! Хтось тут явно користується ситуацією…

Але чому вона його не штурхнула хоча б?

Навпаки, чи не сама припала більше до його груди. Так, звісно, завжди можна списати на сліпоту. Але ж… Він майже цілує її. Привчає потроху до своїх дотиків, рук, губ… Вона ж не повна ідіотка, розуміє. І їй вже більшого хочеться! А це ж маячня, ні?!

— А як же важливі справи? — таки виліз характер, слава-тобі-господи! Трохи додалося колючок. — Впевнена, в тебе є куди час витрачати! — і сама заклякла, коли зрозуміла, що ось тут в ній острах говорить, що таки залишить на самоті.

Мати Василева! Коли це вона безоглядно почала Яструбу довіряти?! І чому досі стоїть у щільному та сильному оберемку його рук?!

Це було до біса влучне запитання! І таке, що спантеличувало. Бо Влад мав визнати хоча б для самого себе, що йому збіса важко довірити комусь іншому допомогу… О, ні! Турботу про цю вперту та трохи колючу княгиню!

Проте він точно був не з тих, хто вагався чи піддавався сумнівам.

Дилема існувала, дівчина права: справи Влада навряд міг хтось перебрати на себе. Власне, він навіть не міг цього допустити, бо на фіга Яструб тоді буде потрібен? А він надто довго та наполегливо йшов до свого положення. Не дочекаються.

Позатим, правда й те, що те самісеньке Владислав міг зауважити й про Василину! Він навіть у думках нікому не бажав передоручати цю дівчину! Трясця! Та він привіз її до себе додому, хоча міг спокійно залишити у лікарні, забезпечивши професійне лікування та піклування досвідченого персоналу.

Але ж ні! Йому більш «зручним» видалося притягти її сюди, до себе! Розуміючи, що тепер кожен день до них має приїздити медсестра для маніпуляцій, або ж Василину завозити до лікарні… Тільки б не залишити її там. Бо власні справи Яструб таки більше не міг відсувати.

Позатим… це породжувало нові питання — яке її місце тепер у житті Владислава?

І чим швидше Яструб на ті собі відповість, тим швидше він розробить стратегію, яка захистить і Василину, і саме його положення.

Бо в тому світі, де жив Владислав, не пробачали промахів чи помилок. Як і слабкостей.

Чи стала для нього такою ця княгиня, як він сам волів її називати?

Влад не був дурнем та розумів — так. Навіть попри те, що він жодного бісового разу ще не цілував цю дівчину! А кортіло то далеко не цілунків! Не тільки їх, бляха! Здоровий же мужик.

От тільки куди на це спантеличене та розгублене диво, най і бойове до «не можу», зараз ще й це вивалювати, га? Не дурень, міг зважити доречність та тримати себе у руках.

От тільки охрініти, наскільки не здогадувався навіть, що його може накрити ось так. Не знав про себе такого… А це ж явна прогалина, хай йому грець!

А ще сміявся над Тимуром, своїм партнером та другом, який чи не з першого погляду та зустрічі влип у Женю [2] по саму печінку. Влад вважав, що його самого залізна логіка рятує від таких от вибриків емоцій. Та наче ж так і було.

До цього моменту. До того, як зазирнув у ці… сліпі нині, але точно не пусті очі, тоді ще сповнені вогників.

Хоча вона і зараз все навколо тими очима підпалити могла, хай йому грець!

Ха! Можливо, саме Василина ту «прогалину» в його логіці й протаранила? Бо наче до того ніколи збоїв не було.

Але ця бойова, войовнича княгиня чи не з ноги пробила йому груди. Угризлася кудись, у самісенький спинний мозок за відчуттями! Але сама при тому штопорить колючки та ніби не помічає, що Владу аж нерви скручує біля неї.

Цікаво, звісно. Як з боку дивитися. Але ж він у граному епіцентрі! І термосить його не по-дитячому! Усіма її загадками, силою волі та характером. Навіть цим невмінням визнати власну потребу у допомозі…

Та все це усвідомлення не анулювало основного: він має захистити. Її, в першу чергу, але і своє місце та вплив. А для цього треба стати сильнішим. І свою княгиню — своєю силою обернути.

— Подивимось. То моя задача, — хмикнув рівно, хоч голос і просів, видаючи його реакцію на її близькість.

Губи вже тупо по вилиці її ковзають! Дихає теплом ніжної шкіри! Аж вкусити кортить! Чи хоч притиснути до себе міцніше. Але тримає… і їх, і себе в сталевій хватці, по ходу.

— Тобі на відновленні зосередитися варто. А треба, буду тебе з собою на зустрічі брати… Як талісман, — хихотнув, аби перевести все в жарт.

Вона роздумувала над цією його заявою навіть дві години потому. Коли Влад пішов на якусь зустріч… Яку, до речі, проводив вдома.