Чтение онлайн

Втечи від мене –

хіба ти мене не любиш?

Я повернувся в готель. На столі лежав золотий ланцюжок, який я подарував Оксані на місяць нашого спільного життя в одній спальні. І звичайно, писулька: “Вибач, забула віддати”.

Сюрприз був не з приємних. Я взяв ланцюжка і викинув через вікно – він не мій. І досвід жбурляння у вікна в мене вже є.

За таких обставин, яко нещасний, але гордий чоловік, я не міг жити в готелі, за який заплатила Оксана. У мене на зло їй з’явилася мета: знайти роботу і квартиру. І я почав інтенсивні пошуки.

Як у старі добрі часи (хоча насправді вони були дуже погані) я собі намітив план реалізації мети, аби досягти успіху. Дуже важливою цього разу для мене була одна умова, прийнята на засіданні всіх звивин мозку моєї голови: я тимчасово ігнорую гордість і звертаюся за допомогою навіть до друзів та знайомих, бо вони свого часу зверталися за допомогою до мене, і я майже нікому не відмовляв...

На жаль, гордість свою я не розчарував, бо друзів, як виявилося, в мене не залишилося: дехто втратив пам’ять і вдавав, що бачить мене вперше; дехто був дуже зайнятий і йому все горіло, а тому він мусив бігти; дехто давав номер нового телефону, який не відповідав, бо, швидше за все не існував; дехто казав, що сам бідний, як церковна миша, а декого – Славка, друга дитинства, взагалі на білому світі вже не було (серцевий напад), а Ростика – не було в Україні: поїхали журналістські таланти в Португалію розбудовувати ЄС. Єдиний, хто як тільки міг старався допомогти, був молодий і перспективний Сашко Приблуда. Він видзвонював по декілька разів на день і підкидав ідеї та варіанти заробітків, які зводилися до того, що мені треба писати та друкувати вірші або оповідання. Врешті я йому пояснив, що, коли я буду лишень писати, то поки зі своєї писанини одержу якісь дивіденди, то до того часу, якщо не помру, то з голоду смертельно спухну точно. На таке Сашко заперечив, що ще живий, але погодився, що є рідкісним екземпляром, який виконує своє призначення, в чому такого переконання я не мав. А без хліба та переконання дорога одна. Остання.

Щодо моїх знайомих, то багато з них були впливовими та поважними. Ніхто не відмовляв – вони всі пригощали коньяком та обіцяли посприяти, замовити слово, домовитись, познайомити, порекомендувати, зателефонувати, вияснити, що майже означало одне й те ж: забути. І всі вони заздрили моїй свободі. І всі трималися міцно зубами за своє крісло, щоб, не дай Боже, не опинитися під кріслом. Або ще десь. І я вкотре переконався, які слабаки ті, хто грають чужу, навіть дуже сильну, владну та грошовиту роль. Вони вдень керують цілим світом, а вночі бояться самих себе, тільки-но мине час дурної п’яної ейфорії. П’яної – це не образа. Це спасіння і виправдання. Або виправдання і спасіння. Все-таки від того, хто перший, залежить, хто буде другим...

Так, гордість свою, на жаль, я не розчарував, я її паралізував, вона дістала інсульт, бо не могла спокійно реагувати на моє приниження.

І я переключився на чужих. І випадково, на світлофорі біля оперного, мене зустрів джип Едуарда Грішера, бізнесмен мене впізнав та не погордував мною, навіть підвіз до готелю, хоча в салоні, на задньому сидінні якийсь пунктуальний німчура демонстративно раз-у-раз поглядав на годинника, і я волею випадку або випадом волі став продавцем будівельних матеріалів в Едиковому магазині...

Минув місяць важкої, плідної та корисної праці. Всі оці, старезні, як світ, та новітні будівельні причандалля мене зцілювали. Я старанно та зацікавлено вивчав, з чого вони зліплені, як і в яких пропорціях їх використовують, і що з них можна витворити. Я спроектував у своїй уяві будинок мрії – і творив, творив, творив... Моя мрія зводилася з найкращих і найдорожчих матеріалів. І вона вартувала цього!!!

Едик казав, що так добре ще ніхто в нього не продавав. Він казав, це тому, що я люблю кожен атом, з яким маю справу, а Грішер знав, що каже. Бізнесмен переконував мене, що з таким підходом до справи, я скоро знайду свій шлях і буду багатим, бо багатіями стають спочатку в голові. Я став на декілька см вищим, на декілька кг сильнішим та на декілька IQ розумнішим, бо довіряв Едикові. Знедавна, відколи він почав мене хвалити...

Життя налагоджувалося...

“У щасливців життя минає, як один цікавий день, бо вони з насолодою займаються тим, у чому геніальні; у нещасних один день тягнеться ціле життя, бо не вдалося відчути долі, ступити і хоч трохи пройтися по стежині призначення; а в нормальних людей – усього потроху, бо кожен подих дарує досвід, до якого можна прислухатися, якого можна зігнорувати, головне, щоб робити це не просто так, а з якоюсь метою, і немає значення з якою, доброю чи поганою (Бог недарма розпочав УСЕ зі слова і обов’язково спитає, це Його хліб), лишень був би рух, поступ, який неможливий без того, що час від часу чогось треба дуже хотіти”, - так “послідовно” я розмірковував, зустрічаючи останній ранок, до того ж недільний, в готельному ліжку, перенасиченому безліччю добрих та поганих вражень, прихильних та не дуже доль (до речі, гроші за готель я Оксані віддав, за її ж сценарієм, зі вдячністю, лише слова подяки з грошима по джентельменськи я передав разом з розкішним букетом її улюблених жовтих троянд), бо завтра я переїжджаю у чудову квартиру, в будинок якраз навпроти моєї роботи. Супер! Учора цією радісною звісткою я поділився з адміністратором та ще з декількома старожилами готелю, і з вухами, які випадково чи в силу певних обставин, як кажуть, цю інформацію опрацювали...

Не хочу брати чергового гріха на душу, однак моя відверта радість, швидше за все, стала причиною того, що в понеділок о 19.27 год. (так записано в історії моєї хвороби) я отямився на лікарняному ліжку з важкою черепно-мозковою травмою та ще цілим букетом “фіалок” від доброго стержня арматури, голий, босий і з нереальною, фантастичною відстанню до дому, якого в мене й не було.

Так закінчилася моя подорож у нове життя, переїзд з двома величезними чемоданами, усіма документами і грошима з готелю до нового свого помешкання...

На перше моє схвильоване запитання, де мої статки, суворий молодий лікар з цап’ячою борідкою відрубав:

Дякуй, що ти є! – він зробив логічний наголос на “ти”, а я подумки зауважив, що таких молодих лікарів з такими “досвідченими” Ай-болитівськими борідками я ще не бачив.

Через два тижні мені сказали “до побачення, дорогий друже, йди гуляй, вимітайся, хоча взагалі-то ще з десяток днів лікування тобі не завадило б, але за нього треба платити, бо в нашій державі з такими шалено швидкими темпами розвитку економіки – економічна криза, а ти ...” - далі, як правило, йшли жести, які означали, образно, доступно і лаконічно кажучи - нуль без палички.

Справді, я був без нікого і без нічого. Го-лий!

Я зразу ж подався на роботу – моє місце, звичайно, було зайняте, що цілком логічно та виправдано з точки зору тієї ж економіки. Замість мене покупцям стримано у куточку посміхався симпатичний атлетичний вусатий чолов’яга під два метри, з надією, що його нічого клієнти не питатимуть, оскільки на даний момент він знав трішечки менше за них...

Добрі люди порадили мені записатися на прийом до Едуарда Борисовича, він вимогливий, справедливий, але добрий. Два дні я оббивав Грішерові пороги, нарешті переступив їх зі словами: “Дозвольте? Доброго дня”.

Едик прийняв мене стримано.

Що? – запитав, вивчаючи мою пожмакану постать.

Я розвів руками.

З такою мармизою я тебе на люди не випущу. Розумієш, так? Підеш на склад, якщо хочеш. Хочеш?

Піду, - відповів я і подумав, що люди не тільки змінюють обставини, але й обставини з не меншим успіхом змінюють людей. І на підтвердження моїх домислів, Едик видав:

Запам’ятай. Обкрадають лишень тих, хто насправді нічого не має... До побачення.

“Я сьогодні не такий, як учора”, - пригадав мені Едик гарненьку пісеньку, і під її впливом та впливом перехресних стежок я породив страшне чудернацьке слово, якусь зловорожу суміш, монстра, “стереопаразак”, що характеризувало те, що зі мною відбувається, як перетерті, перемелені і перемішані у постмодерній життємішалці стереотипи, парадокси та закономірності, які втратили свої стереотипності, парадоксичності та закони і мірності, й стали диявольським три в одному стереопаразаком...”

Останнім часом я часто ловив себе на тому, що мої роздуми втрачають логіку, але я виправдовував себе тим, що вони вдало насичені елементами образності, яка частенько відкриває перспективу в інші світи – з Божою волею, жити за якою набагато легше, бо ти за себе не думаєш... Не відповідаєш за тих, кого приручив...

Один мій знайомий директор, який колись став директором, бо був знайомий зі мною, допоміг мені з кімнатою в одному з “найкомфортніших” українських гуртожитків, залишених у спадщину українським трудящим неповторною, сподіваюся, Країною Рад. На щастя, на голову не капало.