Чтение онлайн

Дивні мурахи починають скребти у мене в грудях. Біла, сонячна реальність з мріями про Яну провалюється, і оживає цілий зловісний мурашник сумнівів. Кольоровий світ перетворюється у світ тіней. І вони починають жити ще яскравішим життям, аніж у сні, аніж живуть поруч здорові нормальні розмальовані люди, як мені здається.

Спати! – командую я.
– Треба заснути! Вранці тіні мене недолюблюють.

І я усвідомлюю, що тільки-но прокинувся, і вмикаю телевізора. На мене наївно дивиться пампушкове личко депутата, найкращого, якраз того, за якого я голосував.

Ну, чим ти мені допоможеш?
– звертаюся я до телевізора.

І депутат, на штамповане запитання ведучої, що ви порадите своїм виборцям, дотепно мовив:

– Не переживай, що ти був дурнем сто разів. На сто перший у тебе є шанс стати ідіотом.

І заробив оплески вдячної студії. Жартівник. Він може собі таке дозволити, коли за спиною стільки голосів.

А я йому дійсно щиро подякував за розуміння проблем виборців, бо до ідіота в мене залишалося не стільки вже й багато разів... І перемкнув телевізор на канал з концертом незрозумілою іноземною мовою – досить своїх проблем, проблеми інших нехай вирішують ті, хто проблеми іншим створює...

Була ніч, падав дощ, було дуже незатишно і страшно... Біля телефону на столику лежав телефонний довідник. Я набрав готельну аптеку і замовив снодійного. Прийшов заспаний дідок в білому халаті і почав ввічливо розпитувати, що мене турбує. Я мовчки розрахувався і мовчки показав йому на двері. Дідок розуміюче розвів руками і зник в коридорі.

Я випив декілька таблеток і опинився в горах.

Я лежав на ліжку і не зводив очей з Яни. Вона сиділа в зручному м’якому кріслі біля каміну, насолоджувалась кавою, містичним потріскуванням дров та енергією мого захоплюючого погляду.

Як добре, коли тобі тепло! – сказала вона, запрошуючи до розмови хитрого язика карпатського полум’я. – А надворі ідуть дощі. Набридливі і вперті, вони зробили заплаканим цілий світ. Уявляєш, спочатку мрійливий і сонний шумок з часом перетворився у пекучий до божевілля шумище, краплі якого ранять не тільки перенасичену життєдайною вологою землю, а й важким молотом падають тобі на голову. Стає страшно. Вийдеш надвір – божеволієш... Після цього хатній затишок – блаженство, і, якщо не думати про завтра, можна зловити купу щастя від того, що сьогодні ти у мрійливій безпеці. Ще один гарний закапелок життя...

Не згадуй завтра, - попросив я.

Не буду, - винувато всміхнулася Яна, - бо я його боюсь.

І я... Кожне завтра віддаляє нас одне від одного.

Вона підійшла до заплаканого вікна і довго дивилася на паруючі гори.

Я хочу бути з тобою вічно, Сергію!

Тоді ходи до мене, - порадив я, - бо вічність уже і тут.

І настав рай. Продерся через захмарене небо, зігнорував усі мислимі та реальні гріхи і поселився у душах та тілах двох непомітних щасть. Нехай розкошують – вони цього дуже захотіли...

Загримав у двері молодий і наївний ранок...

Я прокинувся.

Боліла голова...

Я механічно одягнувся, вийшов на вулицю, сів у переповнений трамвай і в палких обіймах спітнілих пасажирів повертався до реальності... Намотував круги на львівській “дев’ятці”, вперто та мужньо.

– Ти часом не заблудив? Тут не притулок для бездомних, – звернулася до мене “ввічлива” кондукторка, і я вийшов. Щоб йти...

Блукання по Львову – найкраща психотерапія. І школа життя, бо... Те, що чується само, підслухати не можна.

Двоє дідусів-філософів по сусідству зі мною вивчали вітрину газетного кіоску.

Уявляєш, що за життя пішло, - сказав той, що в капелюсі. У наші дні всі ходять зі своїми горшками. А знаєш, для чого?

Для чого? – запитав дід у молодіжній спортивній кепці з іноземним написом.

Щоб наробити в чужий...

Фе-е!.. Не розумію... А для чого тоді носити свій?

О! В цьому вся сіль. ДЛЯ ПРИКЛАДУ, дорогенький. Бо комплекс стадності завжди спрацьовує. Просто носити горшок стає модно, а побільше навалити в чужий – почесно. І добре оплачується. Для когось це стає роботою...

І діди пішли. Той, що був у кепці, спочатку ніс її у руці, а потім викинув у першого смітника...

Біля банку один молодик повчав іншого:

Якщо ти будеш боятися – пропадеш точно. А якщо ні – може, не пропадеш. Вибирай.

Воістину, народній мудрості вічність – по коліна!

І я подумав: у суспільстві анекдотів справжній закон – люди на вулиці.

Я накупив газет – там обов’язково написано, що комусь набагато гірше ніж мені... Ось чого треба людині!

Час безтурботним хлопчиськом забрався на вежу Високого замку і кайфував від того, що мені нічого не треба. А я з висоти Львівського неба споглядав вечірнє місто і насолоджувався вічністю, яка прийшла до мене через нестерпне бажання знову відчути себе з Яною. Я ловив її задоволене ангельське дихання, впивався легкістю її тіла та купався у її святості – мене не було, і я був усюди. Бог вибрав хвильку покаяння у моєму переповненому земними буднями мозкові і швиденько повикидав з нього сміття. І прийшла святість в подобі Яночки. І настали рідкісні хвилини життя, коли я по-справжньому був, а не старався побути чи відбути. Сьогодні я знову з нею, бо переконаний - зараз, під молодими зірками свого неба, вона думає про мене. Справді думає, бо просто так ніколи ніхто ні до кого не приходить. Тим більше, душею...

Потім, вдосталь набриднувши надмірною цікавістю засидженим в дівках зіркам, я подякував Яні за рай і сказав передсвітанкове “до побачення”.

Сьогоднішній ранок помаленьку відкривав мені очі на те, що жити за мене ніхто не буде, і тільки тому, що не зможе. Навіть Яна...

35

Втечи від мене –

я хочу тебе шукати.

Буду рвати, метати

на собі своє життя.

Я захочу тебе,

захочу – не буду мати

і мета,

і мета,

і мета

зацілує мене.