Чтение онлайн

На складі працювати було важко. Мій напарник Петро Гружчик поступово привчив мене знімати фізичну та моральну втому під час обіду та після роботи двістіграмовим гранчаком оковитої. З часом, потайки від дирекції, ми приймали й до сніданку, для сміливості і щоб веселіше було працювати. Я звик до такого життя швидко, щоб випити та закусити грошей вистачало, таке життя було легким – голова не боліла, бо було приспане-приглушене-затьмарене те у ній, що викликає біль. А похмілля у мене вже давно не було, моє найстрашніше похмілля називалося подум’я, тобто жахливий наслідок перенасичення організму неконтрольованими думками.

Час поступово втрачав вагу, він ставав елементарною зміною дня і ночі та чисел у календарі.

Після чергового попередження за перебування на робочому місці в нетверезому стані та недостачі на складі двох банок дорожезної фінської фарби нас з Петром Гружчиком звільнили. Правда, мого колегу за якийсь час поновили, бо він чистосердечно признався, що я виміняв фарбу на горілку і змушував його пити та мовчати, погрожуючи дати в чоло, хоча, Бог свідок, я не винен навіть у думках, не те, щоб дійшло до якогось обміну...

Такі гарти колись повинні принести перемогу, - підбадьорював я себе і пив. Сам. Так було певніше, що ніхто не зрадить.

36

Так буде, тому що так не буває...

Була субота, і літо, і жодної хмаринки, і погода, як в казці чи в любовному романі перед серією відвертих зітхань та поривань, чи навіть відвертого кохання при зорях та випадковому, так собі, від нічого робити саме зараз, другові, який потім стане благодійником сім’ї, тобто гарантом моралі та оплотом тієї ж...само собою зрозумілої дружби... І так далі... До оскоми на душі...

Гроші звалилися з неба. Гроші, яких я б ніколи не прогуляв, будучи багатим. Дурні гроші бідняка, які йому не потрібні, бо не потрібні гроші тому, хто їх не має. Історійка, що для дітей та диваків зветься казочкою, а для дорослих – реальністю. І парадокс скупого багатія, що не віддає грошей біднішому за себе. Правда...

Ми зустрілися біля ресторану. Випадково, грюкнулись лоб в лоб. Він – п’яний, я – п’янющий. Він – уже місцевий авторитет, а я – майже злидар. Він – з двометровими кралями з рекламних обкладинок, а я – сам-самісінький на цілий світ... Він – мій боржник, а я суцільний БОРГ.

О, привіт! Відпочиваємо? – сказалось мені перше, що привіяло в голову.

Так. Вирішив трохи розслабитись, Сергію...

А як бути з... – я хотів сказати “з гарним настроєм”, бо його кислий вигляд аж ніяк не віщував розслаблення.

І він, Боже, яка ница душа, перед зеленими, дурнувато $-перекресленими спідницями, непомітно шарпнув мене в сторону, в тінь непроглядну, щоб віддати років зо три зволікаючих десь до тисячі доларів, яких завжди не мав... а я... про них забув сподіватися.

Тільки тихенько, добре? – попросив він. – Вони, - він повів бровами на дівчат, - солідні клієнти.

Світ стає на роги, - сказав я.

Так, - злодійкувато озираючись навкруги, згодився новітній бізнесовий, політичний та громадський діяч.

Смішненький, перелякався якогось мене заради збереження свого намальованого та блукаючого іміджу, статусу, чи як це ще називається, на який я б не зазіхав, навіть, якщо б пухнув з голоду. Я ніколи не прошу в негідників, і своє теж. Я взагалі ніколи ще не просив: за дитини, школяра та студента; вчителя, журналіста, службовця та майже злидаря. Я жив за законами книг, яких придумала держава, щоб розумні її мужі ті закони порушували. І мене викинуло з кола. Я не давав йому замкнутися, не давав, наївний, бути колові колом... Уже не кажучи про те, щоб наповнити коло в круг...

І тепер гроші звалилися з неба. В той час, коли я карабкаюсь і не можу викарабкатися зі землі, в яку погруз майже аж до славнозвісної Америки, до фундамента її загадкового Білого Дому...

Дякую, - сказав він. – До зустрічі.

Краще прощавай, - відповів я. І пішов собі геть. У бар тобто, перший зустрічний, по дорозі. Бо з тим розпарфумленим смердюхом в одному ресторані сидіти не хотілося. Навіть за свої кровні...

Я вже давно нормально не пив і не їв. Я розтягував задоволення поглинання хорошого харчу, якого колись, за Бога, не шанував... І напевно, тепер виглядав дурнувато, бо з мене сміялися гарненькі дівчата, які пили тільки каву і курили дешеві сигарети. Я замовив їм пляшку дорогого коньяку, гарних сигарет та багато-багато шоколаду. Вони злякано відмовлялися.

Я нічого від вас за це не захочу. Навіть більше: слова до вас не мовлю. Клянуся, - сказав я.

Так не буває, - заперечила одна з красунь.

Тому буде, - я купив собі якусь сигару і вийшов на вулицю.

Вечір втратив цнотливість – безліч зірок бавилися у найпривабливішу.

Я зупинив таксі, сів у машину і вийняв гроші, що звалилися з неба.

Записуй адресу, - попросив я водія.

Я запам’ятаю, - відповів той.

Ні, ти записуй, - наполягав я.

Таксист, років десь під тридцять, підозріло глянув на мене, з демонстративним небажанням знайшов якогось облізлого блокнота та ручку, що ніяк не хотіла писати.

Я продиктував адресу.

Все ясно? – запитав я.

А що тут темного?
– відповів водій.

Знайдеш Надію Шукайло. Віддаси їй гроші і скажеш, що для Назарчика. А ці сто баксів тобі, – і я передав гроші зблідлому водієві. Його самовпевненість перейшла в історію.

А...

“А...” – нема. І підставлянь нема. Все чесно. Бо я так хочу. Але якщо ти задумаєш хитрувати, я тобі повідриваю те, що белембається у тебе між ногами... Ще белембається?

Чоловік спантеличено мовчав.

А знаєш хоч що?

– Здогадуюсь, - відповів таксист.

– Значить проблем не буде, - сказав я. – Їдь.

Я вже хотів захлопнути дверку автомобіля.

– Вибачте, - невпевнено почав водій. – А якщо запитають від кого, що казати?

– Від мене, - гаркнув я.

Зрозумів, – вигляд таксиста свідчив, що або він такий мудрий і дійсно зрозумів, або за гарненьку плату навчився професійно вдавати, що дійсно розуміє.

Однак мене це ні більше, ні менше не хвилювало...

Мені було дуже сумно і хотілося дому. А дім треба не тільки будувати, а вміти ще й охороняти. А я не зумів. І тому пішов допивати пляшку. На самоті...