Чтение онлайн

Мені тут тісно, в цьому Петербурзі.

Мені — щоб поле, щоб ставок, щоб ліс,

а тут цей двір, нема де клюнуть курці.

Туди не стань, там слова не скажи,

до тих і тих підлещуйся, аж сумно.

У церкві я молюсь на образи,

а тут дивися на якісь парсуни.

Ти теж, набрався, што та што, та ето.

Чогось повів царицю до вінця.

У Лемешах є теж Єлизавета, —

хіба ж така напринджена, як ця?

У нас дівчата — любо подивиться,

а заспіває, то на три версти.

Ото була б! А ця твоя цариця, —

косу немає з чого заплести.

— Мамаша, цитьте!

— Я йому мамаша!

Крий Боже, сину, ти таки здурів.

Тут все чуже. І мова тут не наша.

І сиро тут. Багато комарів.

А ті бали, не хочеш, а споткнешся.

А ті шовки і шлейфи, як шлея.

Сама з собою ледве розминешся, —

де не поткнешся в дзеркало, все я.

Мені набридли ті, і ті, і еті.

Ніде немає рідної душі.

Ну, все. Бувай. Скажи Єлизаветі, —

графиня повернулась в Лемеші.

4.6.2011

«Мадонна перехресть», 2011

"Гроза проходила десь поруч"

* * *

Гроза проходила десь поруч. Було то блискавка, то грім.

Дорога йшла кудись на Овруч в лісах і травах до колін.

Латаття ніжилось в озерах, хитали ряску карасі.

Черкнула блискавка по зелах, аж полягали вони всі.

Над світом білим, світом білим хтось всі спіралі перегрів.

А хмари бігли, хмари бігли і спотикалися об грім.

Гроза погримувала грізно, були ми з нею тет-а-тет.

Тремтіла річечка рогізна, човни ховала в очерет.

"Гроза. Химерні привиди антен"

* * *

Гроза. Химерні привиди антен

танцюють хистко на дахах площинних.

Людей ковтає метрополітен,

і листя спрагло злизує дощини.

Гуде тугий каштановий тимпан.

Пливуть важкі і вистріпані хмари.

То там, то там розкриється тюльпан.

Червоний зонтик. Сірі тротуари.

ГРОМАДЯНАМ 41-ГО РОКУ

...І вже — громадяни?

О, як ти квапишся, часе,

щоб діти зростали,

мужніли,

вбиралися в німб сивини!

...І вже — громадяни?

Рожеві оті немовлята,

що білий світ

побачили в рік війни?!

А світ був не білий.

Він чорний був і кривавий.

Лежали під небом

обвуглені пустирі.

І в хаосі смерті,

в судомі нелюдського болю

творили життя

підвладні життю матері.

В холодних теплушках,

в могилах вузьких окопів,

в колисках руїн,

в шепотінні солдатських імен

з’являлися на світ —

уже сироти,

вже бездомні,

вже діти калік —

спадкоємці пісень і знамен.

Рожеві і ніжні,

шукали грудей материнських.

Бліді матері

блукали — мов зняті з хреста.

І з голоду мерли.

А в нашому чистому полі

горіли жита.

Горіли у полі жита!

Малі й безпорадні,

своїм незнанням щасливі,

притихлі і кволі,

з довірливим сяйвом очей...

...І вже — громадяни?!

А втім,

ви змалку солдати,

що роком народжень

боролися з роком смертей.

«Мандрівки серця», 1961 р.

ГРОТЕСК

Здається десь...

Для кожної людини...

У певному контексті...

Є зразок вікна...

Яке чарує, мов гротески...

На келиху червоного вина...

Вікно у світ...

Де нас немає...

Пробачити ...

Це тяжко...

Але напевно десь є світ,

В якому все не так погано,

В якому сльози – просто міф...

Який чарує и бентежить,

Якщо заглянути в вікно...

Але ми тут і ми – реальні,

А наші мрії як кіно...

Пройдуть, загаснуть і затихнуть

У каламбурі почуттів...

Здається десь...

Для кожної людини...

У певному контексті...

Є зразок вікна...

"Гуде вогонь – веселий сатана"

* * *

Гуде вогонь — веселий сатана,

червоним реготом вихоплюється з печі…

А я чолом припала до вікна,

і смуток мій бере мене за плечі.

Сама пішла світ за очі — аби

знайти від тебе крихту порятунку.

Мої думки, як дикі голуби,

в полях шукали синього притулку.

Сама втекла в сніги, у глухомань,

щоб віднайти душевну рівновагу.

І віднайшла — гірку печаль світань.

І п'ю, немов невиброджену брагу.

І жду якогось чуда із чудес.

Читаю ніч, немов би чорну книгу.

Якщо кохаєш — знайдеш без адрес

оцю хатину за морями снігу.

І відпливаю поночі одна

на кризі шибки у холодний вечір.