Чтение онлайн

– Сигару!
– наказав Макгроун.

Робот запопадливо простяг своєму метровi невеличку чорного дерева скриньку. Та закурити Чарлi не встиг. Дверi кабiнету без стуку розчинилися, й на порозi з'явилось двоє здорованiв у блакитнiй формi полiсменiв.

– Чарлз Макгроун?
– запитав один п них, пильно дивлячись на хазяїна кабiнету.

Чарлi зблiд.

– Ви не помилились, панове, - поважно сказав робот з тiєю ж, здавалося, приклеєною усмiшкою.

– Ви заарештованi!
– кинув один iз представникiв закону.

Вiн лiктем вiдштовхнув робота i ступив до Чарлi.

Макгроун безпорадно озирнувся.

– ...Отже, пiдсудний Макгроун, ви вiдмовляєтесь визнати себе винним?

– У чому?
– вдавано спокiйно запитав Чарлi, незважаючи на репортерiв, що метушились коло нього.

– В тому, що, вдаючись до осудливих засобiв, надмiру подовжили сон громадян Тристауна i тим самим внесли хаос у дiлове життя мiста.

– Але, шановнi суддi, я зовсiм не намагався подовжити час сну. Я тiльки виконував замовлення, про якi тут стiльки вже йшлося. Замовлення на сни. Свобода дiлової iнiцiативи...

– То хто ж, як на вас, винуватий?
– перебив його прокурор.
– Хто викликав у Тристаунi "сонну небезпеку", котра загрожує охопити всю країну?

– Винуватi фабриканти снотворного, - сказав Макгроун.

По залу покотив шумок.

– А чи не здається вам дивним, Чарлзе Макгроун, що до того, як з'явилась ваша фiрма, снотворнi пилюлi не були такi популярнi?
– саркастично зронив прокурор, обсмикнувши на грудях бляклу мантiю.

Багатозначна пауза примусила всiх затамувати подих.

– Нi, в усьому виннi ви, Чарлзе Макгроун, - урочисто проголосив прокурор.

– З усiєю вiдповiдальнiстю заявляю: я нi в чому не винуватий! Макгроун несподiвано перейшов на крик.
– Та якщо хочете знати, не судити мене треба, а пам'ятник ще за життя поставиш. Вписати моє iм'я золотими лiтерами в книгу почесних громадян Тристауна.

Вкрай переповнений зал тепер був схожий на розбурканий вулик. Таке не часто випадає чути. Слiпучi спалахи юпiтерiв освiтлювали натхненне обличчя Макгроуна i його простягнену руку.

– Я давав людям радiсть, - басовито гукав Макгроун, незважаючи на заперечний жест суддi.

– Але тiльки ввi снi, - встиг зауважити прокурор, коли Чарлi на мить змовк, щоб перевести подих.

– Так, у снi!
– пiдхопив Макгроун.
– А хто винуватий, що вони не бачать її насправдi?

– Припинити!
– заволав прокурор. Але Макгроун уже розiйшовся.

– У мої сни люди тiкали, аби хоч трохи вiдпочити вiд горя й клопотiв, вiд скаженої гуркотняви й дикого ритму, що несе iз собою атомна цивiлiзацiя. Я створив майстерню радощiв.

– Примарних!
– докинув прокурор.

– А ви можете запропонувати їм iншу?
– сказав Макгроун, широким жестом обводячи зал.

– Засiдання припиняється!
– заволав суддя. Та його слова потонули в дикому ревищi...

Сто двадцять днiв тривало судове засiдання. Було опитано безлiч свiдкiв. Списано десятки грубезних томiв зi свiдченнями Макгроунових клiєнтiв. Замовники горою стояли за Чарлi. Сам вiн переконливо доводив, що в мiру своїх скромних можливостей полiпшував собаче життя людей i тому зовсiм не вiдчуває за собою нiякої вини. Навпаки, вся його дiяльнiсть варта подяки й винагороди, а не покарання.

Та суд не взяв до уваги його аргументiв.

Потiм Макгроуновi адвокати оскаржили вирок суду. Зi свого боку, нову ухвалу опротестували позивачi, перед мiж яких вела могутня фiрма "Екран щастя".

До боротьби стали сили, що в порiвняннi з ними Макгроун видавався жалюгiдним пiшаком.

Вiд тривалої тяганини по судах Чарлi зовсiм зубожiв. I коли йому кiнець кiнцем пощастило виборсатися з цiєї клейкої павутини, вiн змушений був найнятись кур'єром у контору фiрми "Фармако й К°", що на судi виступала йому на захист.

Мешканцi Тристауна часто бачать його згорблену постать. Чарлi важко бреде вулицею, похнюпивши голову, намагаючись не дивитися на перехожих.

ЗАЙВА ЛАНКА

– Як я це собi уявляю?
– перепитав iнженер-кiбернетик Маккензi й на хвилину замислився.
– Ну, хоч би так. Етап перший. В один iз спекотливих днiв ти йдеш вулицею. Тобi хочеться пити. Ти пiдходиш до продавщицi, даєш їй монету, i дiвчина притьмом наливає тобi склянку напою.

– Але де тут автоматизацiя?
– здивувався iнженерiв спiврозмовник, молодий лiкар-радiолог. Обоє вони працювали в однiй фiрмi й полюбляли погомонiти пiсля того, як скiнчиться робочий день.

– Її ще нема тут, автоматизацiї, - сказав iнженер.
– Не будемо забiгати наперед. Етап другий. Та сама вулиця i та сама спекота. Тебе мучить спрага. Ти пiдходиш... Нi, не до привiтної продавщицi, а до автомата, кидаєш монету у вiдповiдну щiлину - i бери свiй напiй. Як бачиш, тут уже наявна автоматизацiя, щоправда у зародковому станi.

– Непоганий етап, - сказав лiкар.

– Та йому притаманна суттєва вада.

– Яка?

– Тут не обiйдешся без людини. Вона - невiд'ємна ланка, - пояснив Маккензi.

– А третiй етап?

– Вiн ще не настав. Але вже на пiдступах. Я вiрю в це. Тут уже буде лiквiдовано вади, що властивi другому етаповi. Ще раз уяви собi: вулиця, жаркий день, тротуаром iде робот, йому дуже кортить напитися води.

Лiкар здивовано зламав брови.

– Я маю на увазi, - вiв далi Маккензi, - що в робота внаслiдок високої температури зовнiшнього середовища випарувалась уся холодильна рiдина. Невже незрозумiло?

– Ну, i що ж далi?

– Робот пiдходить до автомата, кидає в нього жетон, i йому вiдмiряють потрiбну порцiю рiдини.

– Стривай, а де ж тут людина?

– Людина? В даному випадку вона зайва i тiльки порушила б гармонiю, посмiхнувся Маккензi.
– Технiчний прогрес, починаючи з певного моменту, не потребує допомоги з боку людини.

– Гм-м... Але ж кiнцева мета технiки - служити людинi, - вiдзначив радiолог.

– Хто це сказав? Дурницi!
– одрубав Маккензi.
– Як колись було виголошено "мистецтво для мистецтва", так тепер треба з усiєю рiшучiстю заявити: "технiка для технiки". Людина тут нi до чого. Вона зi своєю недосконалою органiзацiєю, безпiдставним i незбагненним вередуванням, безконечними хворобами i розмаїтими нервовими розладнаннями тiльки заважатиме чiткiй роботi розумних машин.