Чтение онлайн

Лекцiю Зайцева урвав рiзкий дзвiнок вiдеофону.

– Хвилиночку...
– вiн пiдбiг до апарата.

На екранi з'явилось усмiхнене обличчя дiвчини з кирпатим носиком i ямочками на щоках.

– Петре Iвановичу, радi бачити гостю?

– Аленко, дiвчино золота, де ти взялась?!
– радiсно вигукнув Зайцев. А я гадав, що ти сидиш десь у своїй оранжереї та вирощуєш неземнi рослини. Надовго до нас?.. А я приймаю гостей, та ще й яких!.. Ходи-но сюди, познайомлю!

– Нi, дякую, - похитала головою дiвчина.
– Не хочу заважати, а до того ж не маю часу. Прийду до вас увечерi.

– Гаразд, гаразд. Тодi зберемось у нас.

***

Як i обiцяв Митько при прощаннi в електростанцiї, вiн прийшов точно о шостiй вечора, щоб провести гостей до своєї квартири. Коли ж назустрiч йому вийшов тiльки Северсон, хлопець занепокоївся:

– А де ж ви лишили товаришку Орлову? Чи не втекли, бува, вiд неї знову?.. Вона буде дуже турбуватись, а я... я знову матиму прочуханку.

– Не бiйся, хоробрий лицарю!
– засмiявся Северсон.
– Все гаразд. Наташа просить пробачення: в неї невiдкладна робота в лабораторiї. Вона доручає мене тобi, на твою вiдповiдальнiсть... Ну, товаришу начальник, пiдемо пiшки, чи як?

– Ой-йой, ми живемо далеко, товаришу Северсон!
– вигукнув хлопець. Пiшки ми дiйшли б туди хiба що опiвночi. Хочете поїхати метро чи, може, вертольотом?

Северсон пiдвiв голову i з хвилину мовчки стежив за рiзнокольоровими машинами, що снували повiтряним океаном в усi боки.

– Тобi доводилось лiтати?

– Дуже часто.

– А ти не боїшся? Адже цей лiтак не має крил.

– А чому б я боявся? I навiщо вертольоту крила? Його ж пiдтримують пропелери.

– Ну, а якщо мотори зрадять?

– Мотори не зрадять, їх повсякчас контролюють. А коли б навiть сталося так, пропелери почнуть крутитись у протилежному напрямку, i вертолiт приземлиться повiльно, як парашут.

Помовчали.

– Не думай, що я боюсь, я тiльки цiкавлюсь, - сказав Северсон, нiби виправдуючись.
– Як летiти, то й летiти. Але постривай: ти вмiєш керувати вертольотом?.. I де вiн у тебе?

– Нi, я не буду керувати!
– засмiявся хлопець.
– Ми викличемо аеротаксi. їх розпiзнати легко, бо вони мають

Дiю, розмальоване в клiтинку, як он у того. Якщо воно вiльне, то забере нас.

Митько витягнув з кишенi носову хусточку i помахав нею. Пiлот з скляної кабiни подав знак, що бачить. Вертолiт наблизився, повис низько над головами перехожих, з його дна опустилась на тросах легенька вiдкрита кабiнка.

Митько швидко одсунув захиснi поручнi:

– Заходьте! На вулицi приземлятись не можна, тому аеротаксi мають отакi пiдйомники.

Через кiлька секунд обидва мандрiвники вже були у вертольотi. Митько натиснув кнопку поруч мiкрофона на столi i сказав адресу. Машина почала швидко пiднiматись повз вiкна iнституту Тарабкiна, потiм попрямувала на пiвнiчний схiд.

Северсон мимохiть згадав свiй останнiй полiт з Амундсеном. У "Латамi" стояв такий гуркiт, що ледве було чути голос сусiда. А тут мотори працювали зовсiм безшумно.

Почуття невпевненостi i недовiри до незвичайної машини зникли. Северсон вiдчував глибоку насолоду з оцього плавного, швидкого льоту, тим бiльш, що пiд ними вiдкривалася велична панорама чудесного мiста.

– Чи ти помiчаєш, Митю, що ми летимо не прямо, а манiвцями?
– запитав Северсон пiсля довгої мовчанки.
– Менi, як старому льотчику, це помiтно. До вас так i треба летiти чи це просто, щоб ми оглянули Москву?

– Ми наближаємось до аеродрому, а тут уже нашим вертольотом керує диспетчер, щоб ми не зiткнулись з яким-небудь лiтаком. Вони стартують i приземляються щохвилини. Адже ми, товаришу Северсон, живемо на околицi мiста, недалеко вiд мiжнародного аеродрому.

– Ми приземлимось на ньому?

– Навiщо нам там приземлятись?
– здивувався хлопець.
– Довелося б ще чимало йти пiшки, а так пiлот висадить нас просто на дах нашого будинку.

– Шкода... Аеродром мене дуже цiкавить. Я б хотiв на нього подивитись.

– Це можна зробити i не приземляючись. Звiдси ви побачите краще, анiж з землi, - запевнив його хлопець.

Северсон схилився до вiкна, шукаючи очима аеродром. Раптом вiн швидко пiдвiв голову. В ясному надвечiрньому Небi заблищав срiбний лiтак з крилами, якi скидались на Ластiвчинi. Вiн промчав стрiлою i зник з поля зору, лишивши по собi тонку бiлу смугу.

– їв ньому сидять люди?
– запитав Северсон здивовано. А коли Митько ствердно кивнув головою, то додав: - Як же можна витримати таку швидкiсть?

– Та хiба це була швидкiсть?!
– скептично посмiхнувся хлопець. Ракетоплан тiльки розганявся. От коли б ви побачили, як вiн помчить у стратосферi! За пiвгодини буде, мабуть, у Пекiнi!

Северсон докiрливо похитав головою:

– А тобi вiдомо, що Пекiн знаходиться в Китаї? Чи, може, є ще й iнший Пекiн?

– Нi, я маю на увазi той, що в Китаї... А що ви бачите в цьому дивного? За цей час ракетоплан може долетiти й до Америки чи до Австралiї. Минулого року пiд час канiкул я отаким лiтаком подорожував до Праги, а нинi тато пообiцяв узяти мене з собою в Лондон.

– А за скiльки годин тодi ми опинилися б у Норвегiї?
– недовiрливо запитав Северсон.

– Цього я точно не знаю, але звiсно ж, менш як за пiвгодини. I саме на цьому аеродромi ми сiдали б у ракетоплан, - показав Митько вниз.

Северсон швидко притиснув лоб до скла.

Аеродром мав зовсiм iнший вигляд, нiж йому уявлялось. В його центрi стояла висока будова з чудними металевими конструкцiями на даху, а вiд неї променями розбiгались бетонованi смуги й довгий похилий мiст, який трохи скидався на лижний трамплiн.

– Куди веде ота чудна естакада?
– здивувався Северсон.

– О, вона веде далеко!
– захоплено пояснив Митько.
– З неї тричi на тиждень стартують ракетнi кораблi на Мiсяць.

– Куди?!
– рвучко обернувся до хлопця Северсон.

– Та на Мiсяць же... На отой, що свiтить увечерi. Северсон з хвилину дивився на хлопця, а потiм насупився:

– Не вважай мене абсолютним дурнем, Митю! Хоч я й проспав усе на свiтi, однак знаю, що можливе, а що нi. Менi вiдомо, наприклад, цiлком точно, що мiж Землею й Мiсяцем залiг величезний безповiтряний простiр. От тепер i скажи, якщо ти все знаєш, як рухатиметься лiтак, коли повiтря немає?.. Чи, може, ти вистрелиш лiтаком з гармати, як снарядом? Так це можливо тiльки у Жюля Берна, бо насправдi рiзкий удар вмить знищить екiпаж. А крiм того, лiтаковi треба було б надати швидкостi дванадцять кiлометрiв на секунду, щоб вiн взагалi мiг вийти з сфери притягання Землi. Але такої швидкостi не можна досягти нiяким пострiлом, це вже доведено...