Чтение онлайн

Академiк Тарабкiн - 1547

Операцiйнi зали - 1557-60

"Який я дурень!" - посмiхнувся вiн мимохiть i ступив до довгого коридор.

Ось на дверях блиснула табличка з цифрою 1547. Северсон легенько постукав, а коли нiхто не вiдгукнувся, потягнув за ручку. Не замкнено.

У великому напiвосвiтленому кабiнетi немає нiкого. Лише розгорнута книга на робочому столi та наполовину списаний аркуш паперу поруч неї свiдчать, що недавно тут хтось сидiв.

Северсон хотiв швидко повернутись назад, щоб йому не закинули часом лихих намiрiв, але переплутав дверi i потрапив не в коридор, а до лабораторiї.

Тут, залитi блакитним свiтлом, виблискували розташованi двома довгими рядами склянi резервуари. На кожному з них було прикрiплено по кiлька апаратiв, що скидались на мiкроскопи.

Непроханий гiсть якийсь час вагався, але потiм цiкавiсть перемогла. Вiн пiдiйшов до одного з апаратiв, припав до м'якого пружка бiнокулярних окулярiв. Затамувавши подих, задивився на незвичайний рух у полi зору приладу.

В мутнуватому розчинi проповзала розпливчастими хмаринками якась неоднорiдна речовина. Раптом вона почала збиратись у прозорi кульки.

Северсон звернув увагу на одну з новоутворених кульок. Здавалось, вона зависла посеред розчину, але її нутрощi швидко змiнювались. В загадковому тiльцi почали з'являтись маленькi зернятка; зовнiшня оболонка розтягувалась i наморщувалась; кулька виростала, збiльшувалась, розтягнулась у вiсiмку i подiлилась навпiл.

Тiльки тепер Северсон збагнув, що вiдбувалось у нього перед очима: з неоднорiдної драглистої речовини в розчинi утворювались живi клiтини, якi потiм починали дiлитись.

Вiн замислився.

"Omnis cellula a cellula!" - "Кожна клiтина з клiтини!" - згадав вiн улюблений вираз старого викладача бiологiї.

Нi, вчитель був явно неправий: у резервуарi клiтини виникають зовсiм не з клiтин. То невже ж люди навчились створювати життя з мертвої матерiї?! А може, в апаратi вiдбувається щось зовсiм iнше?..

Северсон вiдiрвав очi вiд окулярiв i злякано озирнувся. Вiн так поринув у спостереження, що навiть забув, чому, власне, тут опинився. Зараз йому здалось, що хтось зайшов до кiмнати й дивиться на нього.

Але в примiщеннi не було нiкого. Безлюдним був i сусiднiй зал.

Северсон затримався на хвилинку бiля великої скляної призми, зацiкавившись її складною будовою, йому навiть i на думку не спадало, що саме тут у нього почало битись серцевi що в такому ж термостатi недалеко звiдси маленька бульбашка повiтря вбила неандертальця, який уже почав був повертатись до життя.

Незвичайнiсть цього оточення не збуджувала, а пригнiчувала Северсона, нагадувала йому про непевнiсть його власного становища в незнайомому свiтi. Похмурих думок не вдавалось позбутись; вони викликали в серцi болiсну тугу.

Гнаний бажанням зустрiтись хоч з ким-небудь, Северсон, уже не роздивляючись навколо, швидко йшов анфiладою лабораторних примiщень i зупинився аж тодi, коли зачув голоси.

Вiн зазирнув у щiлину напiввiдчинених дверей.

Перед ним був великий, яскраво освiтлений, майже порожнiй зал. Понад його стiнами стояло кiлька скляних шаф з апаратами, а посерединi операцiйний стiл, оточений групою лiкарiв з масками на обличчях. Двоє з них сидiли бiля приладiв i уважно стежили за екранами, на яких через однаковi промiжки часу перебiгали яскраво-зеленi химернi лiнiї.

– Серце працює нормально...
– пролунав голос Наташi Орлової.

– Температура?..
– запитав академiк Тарабкiн.

– Тридцять вiсiм i три...

– Ну и завдав нам клопоту цей хлопчина!
– зiтхнув хтось з полегкiстю.
– Теж менi винахiдник: братися до отакого дослiду!

– А хiба ми з вами були не такi?
– засмiявся Тарабкiн.
– Ну, нiчого: все гаразд. Серце витримало, опiки загояться... Ось що, друзi: йдiть-но вiдпочивати. Зi мною бiля пацiєнта лишиться тiльки Наташа. О четвертiй ранку нас змiнять Роберт та Андрiй.

– Замiсть вас лишусь я, товаришу академiк. Ви не спали минулої ночi! промовив один з лiкарiв.

– Я вже звик, та й спати менi треба менше, анiж вам, молодим, заперечив Тарабкiн.
– Iдiть вiдпочивайте спокiйно!

Почувши це, Северсон швиденько сховався за апаратами, щоб його хтось не помiтив. Але його побоювання були марними: лiкарi, мабуть, вийшли iншими дверима. Довгий час тривала пауза, а потiм Тарабкiн запитав: - Чому ви сьогоднi така мовчазна, Наташо?

– Мовчазна?.. Та нi, я просто замислилась. Власне, пригадала Северсона. Вiн, певно, спить зараз мертвим сном. Та це й не дивно. Нещодавно вiн знайомився з новим життям тiльки з допомогою телевiзора, а тепер вступив у нього самостiйно. Хотiла б я знати, як впливає на нього все побачене й почуте, але вiн такий небалакучий.

– Як i кожен мешканець Пiвночi...
– сказав Тарабкiн.
– Не сподiвайтесь, що вiн одразу ж буде торжествувати. Поки що вiн тiльки глядач, навiть коли обмацує все власними руками. I я побоююсь, що у нове життя вiн вступив надто рiшуче.

– Чому ви так гадаєте?

– Свiт за цi роки дуже змiнився, Наташо. Ми до цього звикали поступово, а вiн потрапив у майбутнє несподiвано, бачить тiльки зовнiшнiй бiк речей, а вглиб - не зазирнув. Вiн не знає смислу того, що дiється навколо; ще не розумiє, що технiка, яка приголомшила його, не кумир для нас, а слуга. Пригадайте, що вiн говорив вам на електростанцiї. Боявся, що не зумiє проiснувати; що його нiхто не вiзьме на роботу, бо вiн не знає нових машин... Ми повиннi розвiяти оцей його страх, допомогти людинi вiдчути впевненiсть у власних силах... Як це зробити - не знаю...

Ще помовчали. Потiм Наташа запитала нерiшуче:

– А може, слiд подивитись, як вiн там?

– Так, так, Наташо, бiжiть...
– погодився Тарабкiн.

Для Северсона настала мить, коли далi зволiкати вже не можна було. Вiн пiдiйшов до дверей, постукав.

– Зайдiть!
– сказав Тарабкiн.
– О, це ви?.. Яким вiтром?! Ми щойно саме розмовляли про вас, i Наташа пiшла поглянути, як вам спиться...

– А її не можна повернути?
– стурбувався Северсон.
– Вона злякається, якщо не знайде мене в кiмнатi.

– Нi, нi. Вона подумає, що ви все ще гостюєте у Зайцевих... Але що з вами? У вас дуже поганий вигляд...

– Я прийшов попросити... хотiв вас попросити...
– збентежений Северсон не мiг пiдшукати потрiбних слiв.- Не гнiвайтесь, що я турбую вас вночi... Не вважайте це за невдячнiсть: менi подобається у вас, але...

– ...Але вiтчизна лишається вiтчизною, чи не так?
– посмiхнувся Тарабкiн.
– Догадуюсь, що ви хотiли сказати менi саме це. Ну, що ж - я збирався вiдвiдати вас завтра вранцi i повiдомити, що лiкування закiнчилось ранiше, анiж ми гадали. I в цьому нам дуже допомогли ви самi. Ви - стiйкий хлопчина... Розлучаюсь з вами неохоче - адже ви таки трошки мiй син. Але що ж вдiєш: "Додому, додому кличе дорога!" - як сказав колись старий китайський поет.