Чтение онлайн

– Чому саме до аеродрому?
– здивувалась Алена.
– Вам зi мною не подобається? Ви хочете кудись полетiти?

– Нi, що ви! Коли б навiть хотiв, полетiти не можу.

– А куди б ви полетiли, коли б могли?

– Спочатку додому, в Норвегiю, - сказав вiн нерiшуче.
– Потiм знову спробував би перелетiти Пiвнiчний полюс... Але насамперед хотiв би побачити своїми очима лiтак, що стартує на Мiсяць.

Алена подивилась на годинник:

– Всi вашi бажання - здiйсненнi, а останнє можна виконати навiть зараз. "Iскра" стартує приблизно через пiвгодини. Ми ще встигнемо.

Сонце вже заходило, i весь парк поступово розгорявся безлiччю вогнiв. Повiяло свiжою прохолодою; нiжно запахли нiчнi квiти. У вологому повiтрi звуки лунали м'якше, мелодiйнiше.

Северсон та Алена довго йшли красивою безлюдною алеєю. Нарештi перед ними помiж дерев заблищало темне свiчадо водойми. Вони пiдiйшли до берега широкого каналу.

– Звiдси чудово видно аеродром, - сказала Алена.
– Ви бачите оту естакаду вдалинi?.. Оце й є стартовий трамплiн мiжпланетних кораблiв.

– Я його вже бачив, - сказав Северсон.
– Коли ми летiли сюди, Митько...

Та раптом слова застряли у нього в горлi. Естакада обгорнулась червоним сяйвом, а на її вершинi з'явився дивовижний лiтак з маленькими крильцями ззаду. Вiн затримався на якусь частку секунди, а потiм зринув у повiтря. Його шлях на присмерковому небi прокреслила вогненна смуга, що губилась аж десь у безконечностi.

Северсон довго дивився на те мiсце, де востаннє блиснув спалах.

– Менi все це здається сном...
– сказав вiн задумливо.

– Я вас розумiю...
– прошепотiла Алена.

Було в її голосi щось таке, що Северсон мимохiть обернувся i вперше подивився у великi чорнi очi дiвчини. Вони були теплi й щирi.

Роздiл XI

"Додому,

додому!"

З прогулянки Северсон повернувся додому знову ж таки вертольотом. Його проводжала "дiвчина з Мiсяця", Алена Свозилова.

– На добранiч!.. До зустрiчi в Празi!..
– гукала вона з вiконця вертольота, коли той, висадивши Северсона на даху iнституту Тарабкiна, пiднявся в повiтря. Машина подаленiла, перетворилась на одну з летючих зiрочок над великим освiтленим мiстом. Потiм зникла й зiрочка. I тiльки тодi Северсон вiдiрвав погляд вiд неба.

"До зустрiчi в Празi!" - лунало в його вухах, коли вiн спускався лiфтом.

"До зустрiчi в Празi!" - ще чулося йому, коли вiн зайшов до своєї кiмнати.

Северсон пiдняв штору, вiдчинив вiкно, задивився в далечiнь. В головi метушливим роєм перебiгали подiї неспокiйного дня, i всi враження повертались яскравiшими й сильнiшими, анiж були, але їх не хотiлося аналiзувати. Чудна туга стиснула йому груди. Вiн сам не знав, звiдки з'явилось оце не знане досi вiдчуття тужливого неспокою.

Северсои сiв до письмового столу, мимохiть витягнув з шухляди аркуш паперу й перо.

"Любий Альберте..." - написав вiн тремтячою рукою. Закреслив обидва слова, зiм'яв папiр. Знову простяг руку до ящика. Витягнув ще один аркуш i задивився на його бiлу поверхню.

До кого писати? Кому розкрити свою душу?.. Вiн тепер на бiлому свiтi сам-самiсiнький - старими друзями покинутий, а поруч з новими - такий по-смiшному жалюгiдний...

Северсон пiдвiвся, пройшовся кiлька разiв по кiмнатi. Знову повернувся до стола. Вiн хотiв позбутись сум'яття думок та почуттiв, звiритись бодай паперовi.

"...Менi важко...
– писав вiн похапливо.
– Нiчого не розумiю. Почуваю себе жалюгiдною мурашкою, яка з земного праху дивиться на людину-велетня... Велетень до мене ласкавий i люб'язний, але я його боюсь. Вiн володiє страшною силою. Менi здається, що в нього довжелезнi руки, якими вiн обiймає всю земну кулю, як м'яч, i з легкiстю сягає Всесвiту. Вiн необмежено панує i там, де я колись втратив життя в бою з природою. Нарештi i моє життя вiн вирвав з обiймiв смертi, змусивши її поступитись.

Живу з велетнем, який не знає перепон, не вiдчуває запаморочення голови нi од висоти, нi од швидкостi. З його ласки живу в казковому мiстi, яке можна смiливо порiвняти з раєм... I все-таки я його боюсь.

Легко звикаєш до хорошого, i важко повертатись до поганого. Чи матиму я хоч пiзнiше досить сил, щоб воювати з долею?

Колись я мiг би смiливо стати до перших лав, а тепер я - останнiй з останнiх, найжалюгiднiший, дурнiший за десятирiчного хлопчика. Як багато я проспав, як жорстоко перевалив час через мою голову! Але я не хочу жити з чужої ласки. Я повинен повернутись додому i почати усе заново! Або наздожену сучасну людину, або..."

Останнє слово перетворилось на рiзку риску, схожу на блискавку. Северсон кинувся на постiль i занурився головою в подушку. Раптом вiн здригнувся: пальцi вiдчули холодний аркуш паперу.

Пiднiс його до очей. Лист...

Швидко перечитав написанi красивим почерком рядки.

"Не гнiвайтесь на мене, друже, що я не дочекалась Вашого повернення. Ми з Тарабкiним сьогоднi проводимо важку й вiдповiдальну операцiю. Зате завтра я з Вами буду цiлий день. Сподiваюсь, що у Зайцевих Вам сподобалось. Якщо буде щось потрiбно,- дзвонiть. Бажаю Вам приємних снiв! На добранiч!

Наташа"

Северсон сiв на край лiжка, замислився. Отже, Наташа не спить. Тарабкiн також.

"Нi, не чекатиму ранку, все скажу їм зараз!" - вирiшив вiн раптом i вибiг з кiмнати до напiвосвiтленого коридора. Безпорадно зупинився, не знаючи, в який бiк iти.

"Звiсно, кабiнет Тарабкiна десь далi, бо iнакше я б зустрiчав його тут частiше..." - подумав Северсон i попрямував на нижчий поверх. Але цим вiн досягнув небагато. Нiде анi найменшої ознаки життя. Металевi цифри на дверях мовчали, оберiгаючи схованi за ними таємницi.

"А навiщо ота розмова?
– спало на думку Северсону.- Просто треба тiкати геть!"

Вiн почав швидко спускатись сходами, однак трьома поверхами нижче зупинився на площадцi.

Куди втечеш без грошей?.. Як прослизнути мiстом, якщо майже кожен знає його з виду i одразу зрозумiє, що бачить перед собою втiкача?.. I що сказати, коли випадково зустрiнешся з ким-небудь у вестибюлi?

Гарячковий погляд Северсона впав на ряд мармурових табличок з золотими написами:

Лабораторiї - 1548-56