Чтение онлайн

Алена спалахнула.

– Ходiмте до них!
– прошепотiла вона.

– За хвилину!
– попросив Северсон.
– Тiльки домовимось, як бути далi.

– Слiд було б розповiсти Навратiлу.

– Зарано. Можливо, натрапимо на бiльш важливi речi. Менi спало на думку, як простежити за Ватсоном пiд час роботи.

– Як?

– З допомогою службового вiдеофону. Не знаю, як це влаштувати, але, можливо, вдасться.

– Гаразд, гаразд, а тепер - тихше, на нас дивляться. Iдея Северсона з вiдеофоном була ще авантюрнiшою, анiж огляд каюти, проте Алена вже не опиралась. Результати обшуку справдi давали право на бiльш активне втручання.

Здiйснення плану забрало багато часу, бо в центральнiй станцiї необхiдно було зробити такi змiни, щоб можна було коли завгодно вимкнути сигнальну лампу в апаратi, яким Ватсон користувався найменше.

Проникнути до центральної станцiї непомiченим - важкувато: вона була розташована поблизу атомної електростанцiї, де нi Северсон, нi Алена не чергували. Нагода рипала лише через кiлька днiв, та й то цiлком несподiвано. Северсон знову був диктором передачi для Землi. Алена була саме вiльна, тому прийшла до студiї, щоб допомогти приятелевi.

В репортажi, як звичайно, були кадри з окремих робочих мiсць. Перед початком передачi Северсон вiдеофоном попросив усiх членiв екiпажу приготуватись. Однак службовий апарат Ватсона не працював.

– Викликайте поки що iнших, а я навiдаюсь до центральної станцiї, чи нема там якого пошкодження...
– Алена багатозначно пiдморгнула Северсоновi i побiгла.

– Все гаразд!
– посмiхнулась вона, повернувшись за хвилину.
– Можемо починати передачу... i приймання!
– додала вона пошепки.

Обоє ледве дочекались моменту, коли можна було почати експеримент.

Алена прикрила "око" iконоскопа цупким папером i набрала номер кабiнету Ватсона.

Затамувавши подих, стежили вони за екраном. На ньому з'явився кадр з обсерваторiї. Ватсон сидiв спиною до апарата, з якого за ним стежили.

– Вдалось!
– прошепотiла Алена.
– Сигнальний вогник не свiтиться.

Раптом Ватсон обернувся. Обвiв поглядом обсерваторiю i знову поринув у роботу.

– От я перелякався!
– з полегкiстю сказав Северсон.

– Не бiйтесь, все гаразд. Як я помiтила, цим апаратом Ватсон майже нiколи не говорить. Головним чином користується тим, що на столi.

Картина на екранi не змiнювалась.

– Сьогоднi, мабуть, не побачимо нiчого особливого, краще вимкнемо... запропонувала Алена за десять хвилин.
– Ватсон надто сумлiнний працiвник, щоб нехтувати чергуванням бiля дослiдницького астрорадiолокатора та астрогравiметра.

Северсон уже торкнувся важелька, коли це Ватсон раптом схопився i одчайдушно замахав руками. Швидко крутнув червоний вимикач, яким можна було ввiмкнути апарати в усiх каютах одночасно:

– Увага, увага, небезпека!.. Увага, увага, небезпека за двадцять п'ять хвилин перед нами!.. Мчимо до великої туманностi. Негайно маневруйте праворуч, в напрямку сузiр'я Дiви!

Алена страшенно зблiдла:

– Тримайтесь!

Тiльки-но вона це вигукнула, як уже задвигтiла пiдлога у них пiд ногами. Обоє сильно вдарились об стiну, i їхнi тiла занурились в захиснi подушки.

За кiлька хвилин реактори двигунiв загудiли на повну силу.

– З вами нiчого не трапилось?
– через силу запитала Алена.

– Нi. Що сталося? Чому нас не попередили заздалегiдь?

– Адже ви чули Ватсона? Це було найсерйознiше застереження, яке я будь-коли чула. Вирiшується питання життя чи смертi, зрозумiйте це. Для нас усiх. Ми повиннi ухилитись вiд туманностi за яку завгодно цiну, навiть коли б хтось iз нас пiд час маневрування позбувся життя. У нас лишається дуже мало часу. Якщо ми залетимо до туманностi, то живцем згоримо разом з "Променем".

– Чому ж Ватсон помiтив її так пiзно?

– Звiдки я можу знати? Я сама з цього дивуюсь.

Алена глянула на годинник:

– Отже, все вирiшиться за двадцять чотири хвилини...
– сказала вона повiльно.

Северсон хотiв узяти її за плечi, але вiдцентрова сила надто мiцно тримала його на тому ж мiсцi, куди його було кинуто.

– Хай це закiнчиться як завгодно, але жити було варто. Люблю тебе, Аленко!
– прошепотiв Северсон ледве чутно.

– Ти добре знаєш, що й я тебе...

– Гнiваєшся на мене?

– Чому, дурнику? Я скорше вдячна, що переживаю цю мить. Коли б ми набралися стiльки хоробростi, щоб сказати це одне одному так вiдверто?.. Я боялась, що мою любов ти засудиш як сентиментальнiсть або все ще лишаєшся вiрним дiвчинi, яку колись кохав...

– Нiякої дiвчини я досi по-справжньому не любив. Просто не мав на це часу... Були колись у мене двi коханки, але називались вони Арктика i Антарктика... Скiльки хвилин нам ще лишається?

– Забудьмо про час!
– попросила дiвчина.
– Хай собi мчить своєю дорогою. Розповiдай менi краще про свою молодiсть. I про те, як тобi сподобалось у нас. I про Митька з Москви. Ти любиш про нього згадувати. А я люблю слухати.

***

В кабiнi управлiння всi мовчать.

Молодiнова i Навратiл напружено стежать за екраном астротелевiзора; Грубер дивиться на годинник; Шайнер обернувся до тулуба корабля i спостерiгає вогняну смугу, яку прокреслюють в небi реактори двигунiв.

– Не обминемо...
– шепоче Молодiнова.

I справдi, на тулубi "Променя" одна по однiй починають спалахувати яскравi крихiтнi цяточки: вiльно плаваючi в космiчному просторi атоми водню з шаленою енергiєю б'ються об метал обшивки зорельота.

Цяточки спалахують все частiше й частiше; оболонка корабля вже починає розжарюватись. Вона рожевiє, i це - страшно...

Ввiмкнено всi охолоджувальнi пристрої, але вони вже не допомагають. Обличчя космонавтiв заливає пiт; вони важко хапають ротом повiтря, сухе й пекуче.

Кожна хвилина тягнеться нескiнченно; починає затьмарюватись свiдомiсть. Ось-ось настане кiнець... I вже навiть хочеться, щоб вiн настав, бо витримувати далi несила...

Але ось вогники починають згасати. Тьмянiшає метал оболонки. Ще дуже й дуже жарко в зорельотi; двигуни ще працюють з таким перенапруженням, що весь "Промiнь" аж здригається. Однак небезпека вже минула.

– Туманнiсть була надзвичайно розрiдженою, i ми захопили тiльки її край...
– сухо сказав Ватсон.
– Саме через те я й виявив її надто пiзно... Ви, мабуть, дорiкаєте менi за неуважнiсть. Але знайте: все, що Ватсон робить, вiн робить сумлiнно.