Чтение онлайн

– - Може розкладемо багаття, і трохи підсушимо одяг. — нерішуче, запропонував Івер.

Та на його пропозицію, ніхто не звернув уваги, всі продовжували гонитву за чаклуном. Гаряче, полуденне сонце і вітер, швидко висушили одяг, навіть вогонь не зробив би цього швидше. Невдовзі, друзі вже знемагали від жари і спраги.

– - Були коло ріки, і ніхто не здогадався наповнити фляги. — сокрушав ся, Плато. — Ну не дурні?

– - Перестань, тут і так гидко на душі, ще й ти нудиш. — при цикнув, на брата, Капер.

– - Ти ба, обізвався, аж дивно!— сердито пробурмотів Плато. — То слова з нього не витягнеш, а то повчає. Гидко, йому на душі, наче всім іншим весело.

– - Годі вже, вам.-- не витримав їхньої суперечки, Теймур. — Самі ж, погодились іти навпростець, а не берегом. Скоро знову вийдемо до ріки, а там і до перевалу недалеко. Жаль тільки, доведеться з кіньми розпрощатись.

– - Це ж, чому?— здивувався Івер.

– - Коні, по гірській тропі, не пройдуть. — пояснив хлопцеві, вугляр.

– - Нічого, ми Бахтара і пішки доженемо. Правда ж?— не падав духом, болотник.

– - Щось довго, ми його, наздоганяємо. — роздратовано сказав, Карол. — Даремно я послухав Муеро. Потрібно було їхати на Капіто. Напевно б, вже його наздогнав.

– - Оце саме через оцю твою гарячковість, Лісовик і відрадив тобі, на ньому їхати. Біду накликати не важко, спробуй з неї виплутатись. — заспокоїв хлопця, Капер.

– - Звісно!— підтримав брата, Плато, наче вони хвилину назад і не сперечались між собою. — Час в нас, ще є. Ми ще покажемо чаклунові, скільки коштує торба лиха!

– - Можливо, ви і праві, даремно я хвилююсь. — відповів на те, Карол. — Та, як же, не хвилюватись? Мозуса трохи не вбили, Мілена в полоні. Я знаю, вона жива, але ж як там з нею поводяться, невідомо…

Старий горянин Хартам, мав трьох синів, Лера, Маго, і най меншого, Готара. Колись Хартам, був славетним воїном в армії колишнього володаря Каурдану, Назмана. Та все змінилось після останньої війни з низинними народами. Тоді армія Назмана потерпіла поразку, і Каурдан підписав капітуляцію і мирну угоду, що змусило царство, розпустити військо. Залишили лише охорону столиці, але до неї набрали тільки молодих, і надзвичайно дужих парубків. Хартам до їх числа не потрапив. Старий вояка не знав іншого ремесла, крім військового, тому залишився без копійки за душею, а родину потрібно було годувати. Тоді, Хартам, зібрав навколо себе ще кілька, таких самих невдах, і вийшов з ними на велику дорогу, а краще сказати, на караванну тропу, і став грабувати. Він знав кожен камінчик у рідних горах, знав де можна зробити засідку, де сховати здобич, чи переховатись самому, тому спочатку, його банді, щастило. Вони знайшли спільників у столиці, і збували там награбоване, це приносило великі гроші. Трохи подорослішавши, старші сини, теж пішли по батьківській стежці.

Та торговці, почали вимагати від правителя Каурдану, захисту для себе, інакше не возитимуть до столиці свої товари. Цар Назман, виділив загін для супроводу караванів, і доля відвернулась від банди Хартама. В одній з сутичок з охоронцями, старого вояку, було тяжко поранено, а кількох його товаришів убито. Довелось на деякий час припинити свою діяльність. Раніш награбовані гроші швидко скінчились, родина не могла залишатись голодною, і Хартам та його сини знову взялись за старе. Молодший, Готар, теж пішов з ними. Такою маленькою ватагою, вони не могли вполювати велику здобич, тому грабували одиноких мандрівників, і невеликі, не захищені каравани. Та цього вистачало, лише на такий-сякий прожиток.

Ось, і цього разу вони сиділи в засідці, очікуючи на необережного подорожнього, коли несподівано побачили невеликий гурт людей, що тяг на собі якісь ноші. Сподіваючись на вдалий напад, банда Хартама причаїлась за камінням. Кали мандрівники наблизились, розбійники вискочили із засідки. Люди, що несли ноші, не могли одразу оборонятись, тому четверо з них, були одразу убиті. Ще двоє, тяжко поранені. Розбійники вже зібрались святкувати свою перемогу, коли з нош виліз карлик. Коротун посміхнувся до нападників, та посмішка ця, була страшною, наче звіриний оскал. З руки малого вилетіла вогняна куля, і враз розкидала банду, як купку лахміття, на всі боки, а карлик холоднокровно добивав поранених розбійників. Залишився в живих, лише Готар. Він з жахом дивився на під ходячого до нього чаклуна, чикаючи своєї черги, на розправу. Та Бахтар, а це був саме він, не заподіяв хлопцеві шкоди. Він подивився на нього, схиливши на бік голову, наче прицінюючись. Потім поклав руку на рану, і залікував її. Та зробив він це, не через жалість до хлопця, йому потрібен був поводир, а хто краще, за місцевих жителів, знає перевал. Та і з дівкою морока, вона хоч і під гіпнозом, але її весь час доводиться тягнути, а після загибелі його служок, цього робити нікому. Не самому ж Бахтарові морочитись з нею, нехай це робить хлопець.

– - Слухай мене, недоноску. — звернувся чаклун, до хлопця. —Я залишив тобі життя, і тепер ти, слугуватимеш мені. Якщо не схочеш, я відправлю тебе, слідом за твоїми друзями. Зрозумів?

– - Так. — ледь чутно, відповів хлопчина.

Готар не мав змоги відмовитись, він був страшенно наляканий, і радий був робити що завгодно, аби залишитись живим.

– - Тоді, бери дівку за руку, і веди до Каурдану, одночасно показуючи мені, туди, шлях.

Тільки зараз, Готар помітив дівчину, що стояла притулившись до скелі. З вигляду, вона була степовичкою, дуже гарна, з великими синіми очима. Та на її обличчі, був якийсь дивний вираз, все що тут щойно відбулось, ніяк на ньому не відбилося, наче дівчина, нічого цього і не бачила. Готар підійшов до неї, і обережно сіпнув за рукав:

– - Гей, як тебе звуть?

Дівчина не відповіла, вона продовжувала мовчки дивитись перед собою.

– - Вона тобі нічого не скаже. — обізвався Бахтар. — Роби, що я наказав.

Готар виконав наказ, він взяв дівчину за руку, і повів за собою, та покірно як лялька пішла, чаклун пішов позаду. Бахтар не хотів випускати хлопця з поля зору, горяни свободолюбний народ, і від нового служки можна було очікувати непокори, а власне, втечі. Ідучи, Готар поступово приходив до тями, він почав усвідомлювати все те страхіття, що з ним відбулось. В одну мить він втратив батька і братів, старенька мати чикає на них вдома, а він навіть звістку про страшне горе не може їй принести, бо в полоні у злого чаклуна. В голові у хлопця все переплелось, лише одне він розумів чітко, він повинен звільнитись від влади карлика, і повернутись до матері, адже тепер він її опора і годувальник. Та тут, в горах, він не в змозі цього зробити, бо чаклун пильно за ним стежить, і якщо він почне тікати, одразу його вб’є. Тому вся надія на столицю Каурдан, хлопець знав місто, як свою долоню, в його заплутаних, вузьких вуличках, легко сховатись навіть від охоронців цариці Таміли, не те що, від коротуна який і дороги туди не знає. Почало темніти, потрібно було зупинятись на ночівлю. Карлик швидко, за допомогою чар, розвів багаття просто на камені. Зморені подорожні всілись біля того вогню. Готар не відводив очей від Мілени, такої гарної дівчини він ніколи не бачив, та все ж, щось в ній його лякало, і примушувало триматись на відстані, можливо її дивний стан. Несподівано дівчина кліпнула, і повила очима навколо, ніби щойно прокинулась:

– - Ти хто?— дивлячись на Готара, спитала вона.

– - Готар. А як тебе звуть?

– - Мілена. Як я, тут опинилась?

Хлопець хотів було розповісти про все що сталось, та не встиг. Погляд дівчини сковзнув повз нього, і зупинився десь позаду. Очі Мілени наповнились жахом. Готар озирнувся, позад нього стояв карлик-чаклун. Мала потвора не відриваючи погляду від дівчини, проказала:

– - Лише я твій господар, і ти, повинна підкорятись лише мині.

– - Так, мій володарю. — безбарвним голосом відповіла дівчина.

Її погляд знову став байдужим до довкілля, більше нічого її не хвилювало. Готарові стало моторошно, його аж перетрясло від побаченого.

– - Якщо дівка знов прийде до тями, одразу мене попередь. Інакше, зроблю з тобою, що і з нею. Зрозуміло?— сердито прошипів хлопцеві на вухо, Бахтар.

– - Так, хазяїне, неодмінно скажу. — тремтячи від страху, сказав хлопець.

– - От і добре. Тепер можна спати. — поставив крапку в їхній розмові чаклун.

Ледь стало розвиднятись, знову вирушили в дорогу, і по обіді, попереду, завиднілась високі стіни Каурдану. Готарові подобалось це розкішне місто, і одночасно лякало. Він, разом з батьком, тут частенько бував, у справах. Вони збували у місцевого гендляра, награбоване, власне цей чоловік був єдиним знайомим, для Готара в цьому місті. Та зустріч з охоронцями цариці, не дуже приваблювала хлопця, останні не церемонились з розбійниками, попади ті, їм до рук. Та робити було нічого, лише Каурдан міг врятувати його від коротуна, і хлопець покірно ішов у перед, до широко відчиненої, металевої брами, що наче ненажерлива паща поглинала всіх, хто в неї заходив, та випльовувала на зовні, лише одиниці. Чаклун підійшов до головного охоронця, і киваючи головою в бік своїх полонених, щось йому пояснив. Охоронець з недовірою, придивлявся до новоприбулих. Тоді Бахтар, сунув до його руки золотого круглячка, і вояка одразу подобрішав, і велів своїм підлеглим провести поважного гостя, до палацу цариці Таміли. Один з воїнів пішов попереду, Бахтар слідом, він майже не озирався на Готара і дівчину, певний у своїй владі над ними. Хлопцеві лише цього і було потрібно. Місто вирувало в постійних святах і гульні, наповнене різноманітним натовпом веселих, підпоєних молодим вином, людей. Саме сьогодні було свято масок. Впіймавши слушну мить, Готар рвонув у бік, тягнучи за собою дівчину. Набігу, він схопив дві маски, і надів їх собі та Мілені на обличчя. Різнокольорова юрба одразу поглинула втікачів. Бахтар навіть зрозуміти не встиг, куди поділися його полоненні. Він стояв, з перекошеним від люті лицем, в повній безпорадності, а весела юрба, кружляла навколо нього, штовхаючи і запрошуючи дивного чоловічка, до веселощів.

Готар аж задихався від швидкого бігу. Хлопець поспішав кривулястими, вузькими, і заплутаними мов лабіринт вуличками, до гендляра Стаха. Лише він міг, зараз, допомогти молодому розбійнику. Стах, як і батько Готара, був колишнім воїном, і теж був покинутим без засобів до існування, коли став не потрібним. Та все ж , зумів краще пристосуватись до мирного життя, ніж Хартам. Хлопець постукав умовним сигналом, у важкі, дерев’яні двері. Старий вояка довго не відчиняв. Готар повторив стук. За дверима почулось тихе вовтузіння, клацнув засув, і в невелику щілину висунулось старече обличчя: