Чтение онлайн

– - А, Готаре, це ти. Заходь хлопчику, я радий тебе бачити. — майже пошепки, проказав Стах, і ширше відчинив двері. — Що це, з тобою, за дівка?

– - Зараз розповім, дай лише увійти. — злякано роздивляючись на всі боки, відповів хлопець, і хутко шмигнув разом з Міленою, у будинок до гендляра.

В будинку, вікна були зашторені важкими занавісками, а на столі горіла масляна лампа.

– - Від кого це, ти, ховаєшся?— спитав у Стаха, розбійник. – Невже Таміла, поставила гендлярів в не закону?

– - Навіщо питаєш? Наче не знаєш, що стало відбуватися в царстві, коли вона прийшла, після смерті батька, царя Назмана, до влади?

– - Та знаю. Це я так, для годиться, спитав. — винувато посміхнувся до господаря, хлопець.

– - Краще розкажи, що тебе привело до мене, друже?— перевів бесіду, у потрібне русло, Стах.

Готар почав розповідати, а гендляр слухати. Стах не переривав розповіді хлопця, та його обличчя, виказувало всі почуття, які чоловік переживав під час оповіді молодого розбійника.

– - Значить, Хартама більше з нами немає, і твоїх братів, теж. — сумно зітхнув Стах, коли хлопець дійшов кінця своєї сумної розповіді.

– - Знаєш, я і досі, цього не можу усвідомити. — чесно зізнався Готар. — Все відбулося так швидко! І як я, про все це, розкажу матері? Старенька може не витримати такої звістки.

– - Я розумію тебе, хлопче. Та і приховувати від матері, цього не можна. — співчутливо похитав головою господар.

Потім Стах перевів погляд на дівчину, він і підчас оповіді хлопця, поглядав на неї, та лише зараз запитав:

– - Що думаєш робити з дівчиною?

– - Ще не знаю. Почекаю поки прийде до тями від чаклунського заговору, а потім, разом з нею вирішимо.

Гендляр замислився на якусь мить, а потім спитав:

– - Навіщо тобі зайвий тягар? Тобі і самому потрібно тікати з відси. Хіба я не правий?

– - Звісно правий, та все ж, я не можу покинути дівчину напризволяще.

– - Хіба я, пропонував її покинути?

– - Тоді про що ти, Стах?— не зрозумів натяків гендляра, Готар.

– - Я, пропоную тобі, її , мені продати.

– - Продати? Хіба я її господар?— здивувався хлопець.

– - Хіба батько тобі не казав, що за законами розбійників, все що ти вкрав, належить тобі. Ти ж, дівчину вкрав у чаклуна?

– - Украв. — погодився розбійник.

– - Ну от, бачиш! Значить це твоя здобич, а ти її власник, і маєш повне право продати.

Готар почухав потилицю. Він ніколи не торгував людьми, це не було і в правилах його батька, та і тягати Мілину за собою, він не міг. Звичайно, він міг просто залишити дівчину у гендляра, та гроші йому теж були дуже потрібні, і він спитав:

– - Скільки ти, даси мені, за неї?

– - Оце вже, інша розмова!— розцвів задоволеною посмішкою, Стах. —Я дам тобі за неї, двадцять п’ять срібняків. Згоден?

Хлопцеві було ніяково брати ці гроші, наче він продавав не Мілину, а власну душу, тому не став торгуватися і кивнув головою в знак згоди. Задоволений такою гарною оборудкою,( адже на ринку рабині коштували у десятеро дорожче), Стах сунув хлопцеві до рук шкіряного мішечка з грошима.

– - Ось візьми, і візьми оцей її клунок, він мені не потрібен.

Молодий розбійник не встиг отямитись, як був вже на вулиці, а позад нього заскрипів важкий засув, назавжди забираючи Мілену з його життя. Готар важко зітхнув, думаючи, що можливо це і на краще. Він бездумно розв’язав вузлик, щоб побачити, що там в середині. До його рук потрапило дівоче плаття і вишитий бісером чоловічій пасок.

– - Навіщо це, мені?— подумав розбійник, і здвигнув плечима.

– - Продаєш наряд?— почув він позад себе, молодий, насмішкуватий, дівочий голос, Готар. Він озирнувся. Підперши руками круті стегна, стояла вулична повія, і посміхаючись звабливою посмішкою дивилась на розбійника:

– - Рідко, на наших вулицях, можна зустріти такого привабливого юнака. — ніжним голосом проворкотала повія. — Не бажаєш, чоловічої утіхи, любчику? За таке гарне плаття, я піду з тобою.

У Готара, ще ніколи не було жінки. Сором’язливий рум'янець покрив його щоки.

– - Ні, дякую. — ледь чутно відповів він їй. – Візьми це плаття в подарунок, якщо воно тобі до вподоби.

Він тицьнув клунка до рук повії, і хутко пішов, майже побіг. Жінка залишилась стояти посеред вулиці з широко розкритими, від здивування, очима.

Як тільки Стах, зачинив за Готаром двері, він підійшов, до здавалось глухої стіни, і відкинув килим, що на ній висів. За килимом були приховані двері, старий в них постукав, і тихо промовив:

– - Тумо, доню, відчини.

Клацнув замок, і двері відчинились, з потаємної кімнати, до Стаха, вийшла невисокого зросту, струнка мов лозинка, дівчина. Вона була красунею, з довгими, чорними косами, з темними я к ніч, очима. Довгі, густі вії, затіняли зіниці, і робили очі сумними і загадковими. Здавалось, що на світі не знайдеться чоловіка, який міг би, розгадати, ту, їхню таємницю.

– - Що, ти, хотів?— тихо спитала вона у батька.

– - Хочу познайомити тебе з кимось.

Стах взяв доньку за руку, і потяг до кімнати. За мить Тума, вже стояла навпроти Мілени, і здивованими очима, дивилась на незнайомку.

Білявка не звернула на неї ніякої уваги, навіть не поворухнулась.

– - Чому вона така?

– - Я точно не знаю, але мені здається вона під дією гіпнозу. Думаю це скоро мене.

– - Ця дівчина піде з нами?

– - Якщо, провідник прийде вчасно, то так.

– - А, якщо, швидше прийдуть солдати цариці?

– - Тоді, я віддам її замість тебе.

– - Цього не можна робити!— обурилась Тума.

– - Так, ти доню, права. Та якщо мені доведеться вибирати між своїм сумлінням і тобою, я виберу тебе. Хочеш ти цього, чи ні.

– - Тобі не повірять, що це я, дівчина білявка.

– - Тому, ти пофарбуєш її волосся, щоб воно стало схоже на твоє.

– - А, очі їй, теж пофарбувати?— не вгавала дівчина.

– - Годі сперечатися!

Обличчя Стаха наче скам’яніло, а це означало, що батько дуже розсердився, і Тума більше не посміла йому суперечити. Вона взяла дівчину за руку, і повела до своєї схованки.